Нотаріус неквапливо дістав із потертої, солідної шкіряної теки кілька цупких аркушів. Він педантично розклав їх перед собою на столі, звично поправив дужку окулярів на переніссі.
— Перед тим, як ми перейдемо безпосередньо до тексту заповіту, маю обов’язок зазначити одну важливу деталь, — Панасенко підняв погляд і швидко обвів ним присутніх. — До офіційного документа додається особистий лист від Ганни Іванівни. Згідно з її волею, його буде зачитано одразу після оголошення основного тексту.
У грудях Валі щось болісно защеміло. Суміш несподіваної цікавості та глибокої, щемливої тривоги хвилею накотилася на неї. Про що могла думати свекруха в останні дні перед тим, як перейти межу? Можливо, це прості слова прощання, а може, ті самі мудрі настанови, якими вона стільки разів рятувала Валю від відчаю?
Тим часом нотаріус узяв до рук перший аркуш із гербовою печаткою і почав читати. Його інтонація стала дещо монотонною, офіційною:
— Я, Ганна Іванівна Коваленко, перебуваючи при здоровому глузді й твердій пам’яті, цим заповітом розпоряджаюся своїм майном.
Далі полився сухий перелік матеріальних благ, які залишала по собі покійна: простора трикімнатна квартира в історичному центрі на Подолі, доглянута дача під Борисполем, банківський рахунок із кількома сотнями тисяч гривень та унікальна колекція старовинних ікон, яку жінка трепетно збирала протягом усього свого життя.
Валя сприймала ці слова ніби крізь щільний шар води. Вона ніколи не задумувалася про спадок і не оцінювала свекруху через призму квадратних метрів чи банківських рахунків. Для неї Ганна Іванівна була насамперед людиною, яка терпляче вчила її варити ідеальний борщ і в домі якої завжди пахло сушеною м’ятою та спокоєм.
— Усе вищеперелічене майно я в повному обсязі заповідаю… — Панасенко зробив коротку, але вагому паузу.
У кімнаті запала така мертва, дзвінка тиша, що, здавалося, можна було почути, як б’ється серце кожного присутнього. Валя несміливо підняла очі. Вона побачила, як Олена різко подалася вперед, жадібно вдивляючись у папери й судомно стискаючи дитину. Ігор увесь напружився, перетворившись на натягнуту струну, ніби хижак перед фінальним стрибком на здобич.
— …Валентині Сергіївно Коваленко, — рівно й чітко закінчив нотаріус.
Валя завмерла, переставши дихати. Їй? Усе це майно — їй? Вона кілька разів розгублено кліпнула, відчайдушно намагаючись осмислити сенс сказаного. У скронях шалено запульсувала кров, а в голові знявся гул. Вона навіть не одразу звернула увагу на те, як Олена збоку голосно, зі свистом втягнула повітря, а обличчя Ігоря скривилося, поки він здавлював кулаки з такою силою, що кісточки пальців побіліли.
— Що?! — раптом верескнула Олена, порушивши тишу. Її голос зірвався на високих нотах, деренчачи від неприхованого обурення.
Вона рвучко повернулася до Ігоря, вимагаючи пояснень, шукаючи захисту, але той сидів немов паралізований, скляними очима витріщившись на нотаріуса.
— Це якась помилка! — не вгамовувалася Олена, ледве стримуючи сльози люті, що вже блищали в куточках очей. — Ганна Іванівна особисто обіцяла, що все дістанеться нам!
Цей крик ніби вивів Ігоря зі стану ступору. Він різко, мов ошпарений, скочив на ноги, відкинувши стілець.
— Ні, це абсолютна нісенітниця! Цього просто не може бути! — гарикнув він так, що луна вдарилася об стіни кабінету. Його обличчя налилося багрянцем від неконтрольованого гніву. — Моя мати ніколи б так не вчинила зі мною! Зі своїм єдиним сином!
А Валя продовжувала сидіти мовчки. Вона дивилася на свої руки, відчуваючи, як глибоко всередині змішуються шок, боязка радість і тривога. Вона ніяк не очікувала подібного повороту долі. Проте десь на самому дні душі раптом розлилося м’яке, обволікаюче тепло: Ганна Іванівна захистила її. Вона не забула про неї навіть на порозі вічності.