Дитина продовжувала надривно плакати, але Олена навіть не збавила кроку, щоб заспокоїти маля. Ігор не зрушив з місця. Він не кинувся її наздоганяти, не кликав. Він просто стояв посеред кімнати, немов врослий у підлогу, і порожнім поглядом дивився в нікуди. Валя дивилася на його зсутулену спину і ясно розуміла: він повністю розбитий. Проте в її серці не ворухнулася жодна крапля жалю — він сам, власними руками накликав на себе цю руйнівну бурю.
Вона повільно підвелася зі свого стільця. З кожним рухом вона відчувала, як її ноги, що ще пів години тому були ватними, тепер наливаються новою, незнайомою силою. Погляд літнього нотаріуса був напрочуд теплим, сповненим глибокого людського розуміння.
— Валентино Сергіївно, — стиха промовив Панасенко, ніби відчувши її внутрішню рішучість. — Якщо вам буде потрібна будь-яка допомога з оформленням документів, не соромтеся, звертайтеся. Я все зроблю в найкращому вигляді.
Валя вдячно кивнула ему, тихо подякувала за професіоналізм і неспішно повернулася, щоб піти. Саме в цей момент Ігор раптом ніби прокинувся від летаргійного сну. Він рвучко підскочив до неї, перегороджуючи шлях, і відчайдушно вчепився в її руку.
— Валю, зачекай! Прошу тебе, зачекай! Прости мене, благаю! — його голос жалюгідно тремтів, а в очах несподівано заблищали сльози. — Я був повним дурнем, я тільки зараз усе зрозумів. Благаю, дай мені бодай один шанс усе виправити!
Валя різко, майже з відразою, висмикнула свою руку з його пальців. Її погляд, яким вона зміряла колишнього чоловіка, став абсолютно крижаним, твердим і незворушним, мов граніт на Дніпровських кручах.
— Виправити що саме, Ігоре? — її голос пролунав тихо, але з такою силою, що чоловік мимоволі здригнувся. — Нашу сім’ю, яку ти методично розтоптував роками? Чи, може, твою зраду, яку я щодня читала у твоїх брехливих очах?
Вона зробила повільний крок назад, фізично відчуваючи, як багаторічний, глухий гнів нарешті розчиняється у величезному, п’янкому полегшенні.
— Ти сам свідомо обрав Олену, ти сам плюнув на все те світле, що ми мали, — продовжувала вона безжально. — А тепер, коли ця жінка кинула тебе напризволяще, ти приповз до мене? Ні, Ігоре, цього не буде.
Він важко, мов підкошений, бухнувся на коліна просто посеред кабінету, судомно хапаючись за поли її простого чорного пальта.
— Валюшо, благаю, у мене ж зовсім нічого немає! — заскиглив він жалюгідно. — Олена пішла, я залишився абсолютно сам. Поділись зі мною хоч крихітною частиною спадщини, прошу тебе! Мені ж навіть нікуди йти!
Його відчайдушні благання лунали так ницо й фальшиво, що Валя лише повільно похитала головою.
— Ти сам, власними руками зруйнував своє життя. Я більше не платитиму за твої помилки своїм спокоєм, — відрізала вона. — У мене тепер є своя власна дорога, і на цій дорозі для тебе більше немає місця.