Я зробила фото на телефон. Не заради помсти, а як доказ для самої себе, що я справді наважилася на це. Коли я спускалася сходами, моє серце навіть не калатало. Воно билося рівно, стаючи спокійнішим з кожним кроком. На той час, коли я сіла за кермо, тиша всередині мене була навіть трохи лякаючою.
О 23:30 я вже була вдома.
Ближче до опівночі приїхав майстер і змінив серцевину замка. 2500 гривень. До останньої копійки варте того.
Потім я сіла за ноутбук і методично обрізала всі кінці: змінила код на домофоні, видалила профіль Антона зі свого Netflix та Spotify, скасувала його гостьовий доступ до мого абонемента в Sport Life і, головне, заблокувала кредитну картку від Монобанку, якою він щодня безсоромно розраховувався в кав’ярнях.
Коли з усім було покінчено, я налила собі великий келих червоного сухого вина, зручно вмостилася на дивані і увімкнула фільм.
О 23:47 пролунав перший дзвінок. Антон.
О 23:49 — другий.
А ближче до півночі посипався град повідомлень.
Я просто поклала телефон екраном донизу, дозволивши йому вібрувати до повного виснаження батареї. Десь на іншому кінці міста коробки, які він ще вранці називав своїм домом, зараз стояли під чужими дверима.
І вперше за довгі місяці я відчула себе абсолютно вільною.
О 00:30 вібрація телефону так і не припинилася. Мій екран спалахував, як пожежна сигналізація в нічній темряві: дзвінки, повідомлення в Telegram, пропущені у Viber — усе це накладалося одне на одне суцільним потоком.
«Віко, що це за цирк?»
«Де мої речі?»
«Це зовсім не смішно. Негайно візьми слухавку!»
Я не взяла. Я просто сиділа на дивані, повільно попиваючи вино, і дивилася, як екран згасає і загоряється знову.
О першій годині ночі різко пролунав дзвінок у двері. А вже за секунду по них почали гатити кулаками, так сильно, що дверна рама ледь не здригалася. Голос Антона лунав на весь коридор, луною відбиваючись від стін під’їзду. У ньому змішалися злість, паніка і відчай.
— Віко! Відчини ці кляті двері! Ти поводишся як божевільна! Відчини негайно!
Я тихо підійшла і притулилася спиною до холодної стіни біля входу. Схрестила руки на грудях і просто слухала. У під’їзді почувся рух: за стіною заворушилися сусіди, у вічко було видно, як на сходовому майданчику почало вмикатися світло. Якась дріб’язкова частина мене навіть хотіла дозволити йому кричати й далі, щоб увесь наш поверх нарешті дізнався, яким насправді був цей ідеальний хлопець. Але я не хотіла проблем із поліцією через порушення тиші.
Я дістала телефон і відправила йому рівно одне повідомлення:
«Ти сам обрав ночувати у Лєри. Я просто допомогла тобі переїхати».
Стук у двері раптово припинився.
Близько третьої години ночі екран знову засвітився. Цього разу висвітився невідомий номер. Всупереч здоровому глузду, я натиснула кнопку прийняти виклик.
— Віко… це я, — голос Антона тремтів і зривався. — Будь ласка, ти мусиш мене вислухати. Між нами нічого не було, клянусь тобі.
— Нічого не було? — тихо, майже пошепки перепитала я. — Тоді чому диван Лєри? Чому її квартира в “Комфорт Тауні”, а не твоя власна?
— Це… це по роботі, — почав він затинатися, гарячково підбираючи слова. — Просто засиділися над проєктом.