З моїх уст зірвався гіркий, саркастичний смішок.
— Для «по роботі» існують коворкінги та готелі, Антоне. Не ображай мій інтелект.
На тому кінці запанувала важка пауза. А потім його тон різко змінився, перетворившись на жалібне благання:
— А куди мені тепер йти посеред ночі? Що мені робити?
Я заплющила очі. Вино, яке я випила раніше, все ще приємно гріло кров, даруючи абсолютну ясність думок.
— Туди, де ти був минулої ночі. Це здається найбільш логічною відповіддю.
Тиша, що настала після цих слів, була гучнішою за будь-який крик. Я завершила виклик до того, як він встиг видавити із себе ще бодай слово.
Ранок почався не з кави, а з дзвінка Олексія Петровича, власника моєї квартири.
— Вікторіє, доброго ранку. Дзвоню просто підтвердити — майстер передав, що ви вчора вночі змінили замки. Все правильно?
— Так, Олексію Петровичу. Вибачте за пізній клопіт.
— Та нічого, — він тихо гмикнув. — Я так і зрозумів. Ваш хлопець сьогодні зранку прибіг до мене в офіс, розмахував руками, кричав, що сталася жахлива помилка, і вимагав видати йому запасні ключі.
— Колишній хлопець, — спокійно виправила я.
— Він божився, що вписаний у договір оренди і має законне право там жити.
— Він там не вписаний і ніколи не був.
— Добре, що попередили, — в голосі орендодавця почулася усмішка. — Не хвилюйтеся, дівчино. Я з ним розберуся, більше він вас не потурбує.
Але Антон і не думав здаватися. Ближче до дев’ятої ранку в бій пішла важка артилерія — його мати, Галина Миколаївна, справжня королева недоречної лояльності. На екрані заблимало її ім’я. Всупереч інстинкту самозбереження, я відповіла.
— Як ти взагалі посміла викинути мого сина на вулицю, як якогось безхатька?! — прошипіла вона замість привітання.
— Галина Миколаївна, ваш син сам написав мені, що залишається ночувати в іншої жінки. Я просто допомогла йому зробити цей переїзд перманентним.
— Він зробив одну помилку! — не вгамовувалася вона. — Всі ми люди!
— Ні. Він зробив свідомий вибір. А я просто проявила повагу до його вибору.
— Ти за законом зобов’язана була дати йому тридцять днів на виселення!
— Ви помиляєтесь. Він ніколи не платив за оренду і не підписував договір. Він був лише гостем. А гостям тридцять днів не дають.
— Ти просто безсердечне стерво…
— Ні, Галина Миколаївна. Я просто більше не його рятувальний круг.
Вона кинула слухавку, але перед тим, як зв’язок обірвався, я вловила легке тремтіння в її голосі. Здавалося, десь глибоко в душі вона чудово розуміла, ким насправді був її син.
Поклавши телефон на стіл, я помітила дещо дивне. Мої руки абсолютно не тремтіли. Вперше за багато місяців я відчувала твердий ґрунт під ногами. Звісно, я знала, що такі інфантильні чоловіки, як Антон, просто так не відпускають. І відчувала, що це лише початок.
Опівдні телефон завібрував знову. Номер був невідомий. Я хотіла проігнорувати, але цікавість узяла гору, коли номер висвітився вдруге.
— Віка? — голос був різкий, чоловічий, відверто злий. — Це Роман, хлопець Лєри. Не підкажеш, якого біса під дверима моєї дівчини стоїть ціла гора Антонового мотлоху?
Я ледь не розсміялася вголос. Кармічний бумеранг летів швидше, ніж я очікувала.
— А чому б тобі не запитати про це Лєру? Або самого Антона? Вони, здається, багато чого робили за твоєю спиною.
— Це якась маяч… — почав він, але я його різко перебила.
— Просто перевір повідомлення на iPad Антона. Він забув вийти з мого Wi-Fi. Я встигла наробити достатньо скриншотів їхніх переписок, щоб вистачило на цілий роман.