Її безапеляційний тон не залишав сумнівів: цей хлопець перебуває на суворому випробувальному терміні, і він ще нічим не довів, що вартий бодай краплі довіри.
Олег покірно кивнув, раптом знову перетворившись на розгубленого студента. Вони втрьох усілися на ґанку. Це була вкрай дивна, напружена сцена: Олена міцно тримала Соломію, Олег нервово м’яв руки, а Ганна пильнувала кожен рух гостя. Хлопець плутано пояснив, що дізнався про дитину випадково — хтось із спільних знайомих побачив Олену в Славутичі й написав про це в соцмережах.
— Я зрозумів, яку страшну помилку зробив, — переконував він, зазираючи Олені в очі. — Я тоді втік від відповідальності. Але, клянуся, за цей рік я сильно змінився.
— Чого саме ти хочеш, Олеже? — прямо, без зайвих реверансів запитала Олена.
— Бути частиною її життя. Хочу допомагати вам. Виправити все те, що власноруч зіпсував, — з палкою щирістю відповів він.
І тут почалася довга, складна розмова про його грандіозні плани. На перший погляд, вони звучали логічно, але були нескінченно далекі від реальності, в якій тепер жила Олена.
— Розумієш, у мене є квартира в Чернігові, якраз біля коледжу, — захоплено розповідав він, ніби довго репетирував цю промову. — Мої батьки скидаються мені на оренду. Ви з Соломією могли б переїхати туди. У коледжі є хороший садочок, ти б могла сидіти з нею, поки я остаточно закінчу свій курс.
Він говорив швидко, не роблячи пауз, ніби боявся, що його переб’ють. Олена слухала, міцніше притискаючи до себе дитину, і відчувала, як усередині закипає пекуче роздратування.
— А де в усіх цих чудових планах моє власне місце? — рівним, але гострим як бритва голосом спитала вона. — Крім того, щоб бути зручною нянькою для Соломії, поки ти здобуваєш диплом?
Олег миттєво знітився. Його штучна впевненість дала тріщину.
— Ну, ти ж… ти теж могла б колись учитися, Лєнко. Ми б якось усе владнали. Мої батьки дуже шкодують, що я так підло вчинив. Вони хочуть нам допомогти.
— То твої батьки вже знають про існування Соломії? — Олена скептично звела брови.
Олег нервово завовтузився на лаві.
— Так, знають. Спочатку був скандал — вони ж у мене люди старої закалки. Але народження дитини все кардинально міняє. Вони хочуть бачити свою внучку.
Він продовжував малювати ідилічні картини майбутнього, де Олені довелося б повністю відсунути власні мрії і цілком підлаштуватися під його розклад. Ганна сиділа абсолютно мовчки, але її погляд ставав дедалі колючішим, ніби вона сканувала хлопця наскрізь. Вона подала голос лише один раз, коли Олег ляпнув, що його мама могла б іноді доглядати Соломію, бо вона «виростила ж чотирьох дітей і знає, як це робиться».
— Олена чудово, абсолютно сама виховує Соломію від самого її народження, — крижаним тоном зауважила Ганна. — Вона й без вашої мами прекрасно справляється.
Олег поспішно відступив:
— О, звісно, я зовсім не те мав на увазі. Я просто пропонував підтримку…
Олена з гіркотою усвідомила: Олег говорив виключно про власні бажання, про грандіозні плани своїх батьків, про очікування суспільства. Але він жодного разу не спитав, чого хоче вона. Він не поцікавився її теперішнім життям, не запитав, що любить їсти Соломія, як вона розвивається. Коли він усе ж наважився взяти дитину на руки — незграбно, з нервовим, неприродним смішком, — дівчинка подивилася на нього з холодною, дорослою пильністю. Вона не плакала, але раз у раз тривожно озиралася на матір та Ганну, шукаючи знайомого, надійного тепла.
— Яка ж вона гарна, — прошепотів Олег, і в цей момент у його голосі справді забриніло щире захоплення. — Очі мої.
— Очі її власні, — стиха, але дуже вагомо поправила Ганна, захищаючи дитину з інстинктом дикої вовчиці.
Олег поїхав ближче до вечора, палко пообіцявши повернутися завтра. Олена безсило впала на дерев’яний стілець, відчуваючи себе вичавленою як лимон.
— Що ти про все це думаєш? — спитала вона господиню, яка продовжувала незворушно стояти поруч.
Ганна помовчала, ретельно зважуючи кожне слово.
— Думаю, що він справді старається. Настільки, наскільки взагалі вміє. Але все його майбутнє крутиться виключно довкола нього самого, а зовсім не довкола вас із Соломією.
— Але ж він її батько, — зітхнула Олена, відчуваючи важкий, невидимий тягар біології.
— Біологія — це ще далеко не доля, — різко відрізала Ганна. — Повір моєму досвіду.
Наступний день приніс ще одне серйозне випробування — довгоочікуваний, але такий лякаючий дзвінок від матері. Подруга Софія передала їй трубку.
— Оленко? Це ти, донечко? — мамин голос помітно тремтів крізь статичний тріск старого зв’язку.
— Так, це я, — відповіла Олена. У горлі миттєво став гіркий клубок із суміші туги, дитячої любові й глибокої, незагоєної образи.
— Ми так за тебе переживали! У тата три тижні тому стався інфаркт.
Ця страшна новина вдарила дівчину, як обухом по голові. Хоч би якими жорстокими були її батьки тієї зимової ночі, вона ніколи не бажала їм зла.
— Він… він живий? Як він? — пальці Олени побіліли від того, як сильно вона стиснула слухавку.
— Так, слава Богу, потроху одужує. Лікарі кажуть, що напад був легкий. Але цей випадок нас дуже змінив, Оленко. Ми зрозуміли, що зробили страшну, непрощенну помилку. Ми хочемо все виправити.
Розмова звелася до слізних прохань повернутися додому, привезти Соломію, знову стати «нормальною сім’єю». Мати гаряче обіцяла, що відтепер усе буде інакше: вони усвідомили, що обрали свою репутацію замість власної дитини.
— Ми вже підготували для вас світлу кімнату, — щебетала вона. — Допоможемо з оплатою коледжу. Тато дуже хоче нарешті побачити і знати свою внучку.
Але Олена мала гострий слух до фальші. Крізь усю цю напускну теплоту й слова каяття вона ясно відчула знайомий мотив: мати жодного разу не вибачилася за те, що власними руками виштовхнула її в лютий мороз із величезним животом. Вона не визнала того жахливого болю, який завдала. Вона просто хотіла якомога швидше повернути зручну «нормальність», і бажано — виключно на своїх умовах.
Тієї ночі Олені наснився її дім дитинства. Він був ідеально чистим, моторошно тихим, із блискучим пластиком на нових меблях і сімейними фотографіями на стінах, де всі правильно усміхалися, але очі в усіх були абсолютно мертвими. А потім сон змінився. Вона побачила хату Ганни — трохи хаотичну, наповнену дивними запахами трав, завалену книжками, але таку теплу і живу. В одному світі безроздільно панувала холодна видимість. В іншому — жила справжня, незручна, але щира правда.
Рівно через тиждень сталося неминуче зіткнення минулого і сьогодення, якого Олена так боялася. Олег разом зі своїми батьками і батьки самої Олени з’явилися біля лісової хати майже одночасно. Ганна підготувалася до цього візиту у своєму фірмовому стилі: вона ретельно вимила підлогу в головній кімнаті, але принципово не сховала жодного пучка сушених трав, не прибрала каміння зі столу і залишила на видноті свої потерті наукові зошити.
— Це моє життя, це я, — спокійно пояснила вона, коли Олена несміливо запропонувала заховати найдивніші експонати. — А це — ти, такою, якою ти стала тут, у цьому лісі. Немає жодного сенсу прикидатися перед ними кимось іншим.
Батьки Олени приїхали першими. Їхній величезний, відполірований до блиску позашляховик із хромованими дисками виглядав абсолютно чужорідним тілом серед первозданної простоти соснового лісу. Мати вийшла з машини дуже обережно, одягнена в дорогу квітчасту сукню й ошатний кардиган — так, ніби вона збиралася на недільну службу до церкви, а не пробиралася крізь хащі. Батько рухався повільно. Він справді мав блідий, хворобливий вигляд; його колись широка, владна постать тепер здавалася згорбленою під вагою часу й перенесеного інфаркту.
Реакція матері на інтер’єр хати була цілком очікуваною. Вона ледве стримувала гидливу гримасу, оглядаючи нетесані дерев’яні стіни, а батько глухо закашлявся, ніби різкий аромат сушеної м’яти й чебрецю перекрив йому дихання. Їхні натягнуті, штучні усмішки кричали гучніше за слова: вони просто терплять цю ситуацію, але не приймають її.
— То… ти тут жила весь цей час? — спитала мати. Вона з усіх сил намагалася звучати лагідно, але зверхній осуд сочився крізь кожне слово.
— Саме тут ми знайшли порятунок і притулок, — м’яко, але дуже чітко поправила її Олена. — У ту ніч, коли нам більше не було куди йти.