Пропозиція Ганни несподівано зависла в теплому, напоєному пахощами трав вечірньому повітрі, наче густий туман. Олена завмерла, не знаючи, як реагувати на ці слова, а Соломія тим часом міцно вхопила матір за палець і весело загуділа, ніби відчуваючи колосальну напругу моменту. Помітивши розгубленість дівчини, Ганна заговорила знову, її тон став більш діловим:
— У Чернігівському коледжі діє спеціальна програма для батьків-студентів. Вони виділяють гроші на догляд за дитиною, надають житло для сімей, дозволяють гнучкий графік. Ти могла б вивчати екологію, біологію — все, що тобі до душі. — Вона широким жестом вказала на темніючий унизу ліс. — А ця земля нікуди не дінеться. Приїжджатимеш сюди на вихідні чи на свята.
Олена широко розплющеними очима дивилася на неї, намагаючись осягнути почуте.
— Ти… ти зараз пропонуєш нам лишитися тут, із тобою?
Ганна раптом зніяковіла. Було видно, як важко їй даються слова, що порушували її багаторічну звичку до самотності.
— Кажу лише, що в тебе є вибір. Значно більший, ніж ти собі уявляєш.
Вона сунула руку в глибоку кишеню свого безрозмірного кардигана і витягла звідти пожовклий, трохи зім’ятий конверт.
— Це вчора прийшло. Для тебе.
На конверті нерівним почерком було виведено її ім’я та адресу цієї лісової хати — це був найперший лист, який Олена тут отримала. Усередині лежала складена вдвоє записка від Софії.
«Твої батьки нарешті дізналися правду», — писала подруга. — «Причому не самі — хтось із церковних кумушок побачив тебе з Соломією біля магазину в Славутичі. Почалася неймовірна драма. Твоя мама дзвонила мені, вся в сльозах, випитувала, де ти зараз. Я сказала лише одне: що ти в безпеці. Вона каже, що вони дуже хочуть поговорити. Твій тато сильно змінився після своєї хвороби».
Рядки стрибали перед очима. Лист закінчувався словами: «Що б ти не вирішила робити далі, я завжди з тобою. Пробач мені. Треба було більше допомогти тобі тоді, коли тебе вигнали на мороз. Вибач». До самого низу записки був прикріплений новий номер телефону батьків — старий вони показово змінили одразу після її вигнання.
— Вони хочуть помиритися. Принаймні, так каже мама, — прошепотіла Олена. Її голос зрадливо тремтів від виру суперечливих емоцій: від образи, що досі пекла серце, до слабкого вогника дитячої надії.
Ганна сприйняла новину абсолютно спокійно.
— Це один із твоїх шляхів, — обережно, без жодного тиску промовила вона. — Ти можеш повернутися до свого старого життя. — Вона зробила коротку паузу. — Або ж продовжувати будувати те, що почала тут.
Олена навіть не встигла відкрити рота для відповіді, як різкий, пронизливий дзвінок старого телефону розірвав вечірню тишу. Ганна повільно підвелася й пішла до апарата, залишивши дівчину наодинці з її розбурханими думками і повільним, багряним заходом сонця. Повернулася вона з помітно похмурнішим обличчям.
— То був Микола. Сьогодні до нього в школу заїжджав якийсь хлопець. Розпитував про молоду дівчину з немовлям, що нібито живе десь біля його маршруту.
Серце Олени болісно стиснулося від раптової тривоги.
— Він назвав своє ім’я?
— Олег Коваленко. Сказав Миколі, що шукає тебе відтоді, як випадково дізнався в соцмережах, що ти таки народила його дитину.
Батько Соломії. Той самий самовпевнений чернігівський студент, який боягузливо заблокував її номер телефону в ту саму секунду, коли вона крізь сльози зізналася про вагітність. А тепер він раптом з’явився.
— Що Микола йому сказав? — Олена інстинктивно притиснула до себе доньку, ніби захищаючи її від невидимої загрози.
— Нічого конкретного. Але цей хлопець виявився напрочуд наполегливим. Микола думає, він уже простежив частину маршруту й завтра цілком може з’явитися тут.
Ця новина вдарила Олену, як важкий камінь, кинутий у спокійне плесо озера. Вона розбивала на друзки той крихкий, вистражданий мир, який дівчина щойно почала по-справжньому цінувати. Повернення Олега максимально ускладнювало ситуацію — у нього були біологічні права на Соломію, і ці права могли вщент зруйнувати всі її обережні плани на майбутнє.
— Що ж мені робити? — розгублено спитала вона, знову відчуваючи себе тією маленькою, наляканою дівчинкою перед великим і жорстоким світом.
Ганна важко опустилася на стілець. Її погляд був глибоким, проникливим і неймовірно спокійним.
— Усе залежить виключно від того, чого хочеш ти сама, Олено. Не Олег. Не твої батьки. Навіть не я, — її голос зазвучав твердо, як граніт. — Яке саме майбутнє ти бачиш для себе і для своєї дитини?
Питання повисло в повітрі. Захід сонця остаточно згас, і довгі, м’які літні сутінки огорнули ліс. Соломія, абсолютно не підозрюючи про дорослі бурі, радісно тягнулася рученятами до великої бабки, що гуділа біля самого ганку. Її сірі оченята світилися чистим, безхмарним захватом.
Наступного дня все відбулося точнісінько так, як і передбачав Микола. Близько полудня з боку лісової дороги почулося натужне гудіння двигуна. Старий, запилений «Жигуль» із пошарпаною фарбою повільно виринув із-за дерев. Ганна підготувалася до візиту зі своєю притаманною ретельністю.
— Ти не зобов’язана з ним говорити, якщо не маєш бажання, — нагадала вона, стоячи поруч із Оленою на ґанку. — Це виключно моя приватна територія. Без мого запрошення він тут — ніхто.
Але Олена, яка не зімкнула очей усю ніч, прокручуючи в голові сотні сценаріїв, прийняла рішення:
— Ні. Треба поговорити. Хоча б заради Соломії.
Олег Коваленко невпевнено вибрався з машини. Це вже був не той безтурботний, веселий хлопець, який легко зачарував її два роки тому на студентській вечірці. Він помітно схуд, риси його обличчя стали гострішими, а в простій, випрасуваній сорочці й із короткою стрижкою він здавався значно старшим. Побачивши Олену на ґанку з дитиною на руках, він різко зупинився. Його обличчя миттєво спалахнуло сумішшю гострої провини та щирого подиву.
— Лєнко, — тихо вимовив він її старе, забуте прізвисько, ніби намагаючись одним словом повернути час назад. — Я тебе всюди шукав.
— Дивно, — відповіла Олена. Вона сама здивувалася тому, наскільки твердим і холодним виявився її голос. — Бо ти миттєво заблокував мій номер тоді, коли я сказала, що вагітна.
Олег болісно скривився, приймаючи цей заслужений удар.
— Знаю. Був повним дурнем. Я просто злякався. Повівся, як малий, безвідповідальний пацан.
Він перевів погляд на Соломію. Дівчинка, якій уже виповнилося дев’ять місяців, пильно розглядала незнайомця зі своєю фірмовою дитячою серйозністю.
— Боже мій… це вона?
— Це моя донька, — з притиском на слові «моя» відповіла Олена. — Її звати Соломія.
— Можна… можна я хоча б потримаю її? — несміливо простягнув він руки.
Ганна, яка до цього моменту мовчки височіла в дверях, немов кам’яна статуя, зробила рішучий крок уперед. Її постать закрила Олену, як неприступна стіна.
— Спочатку ми сядемо і нормально поговоримо. Я Ганна Білан. Це моя земля.