Дівчина незграбно залізла всередину, оберігаючи дитину. У салоні стояв густий, теплий запах соснової хвої, міцного тютюну та вологої землі.
— Куди прямуєш? — різко спитала Ганна, зі скреготом вмикаючи передачу.
— Я… не знаю, — голос Олени зрадливо зірвався.
Жінка повернула голову й пильно подивилася на неї. Її очі — блідо-сірі, холодні, як зимове небо над ними, — зблиснули за товстими скельцями окулярів.
— То вдома вже немає?
Олена лише заперечно похитала головою. Сльози, які вона марно намагалася стримати, знову запекли очі.
— Більше немає.
Ганна мовчки кивнула, ніби ця відповідь її цілком задовольнила, перевела погляд на дорогу й додала газу. Склоочисники з надривом відкидали важкий сніг, а старий пікап вперто пробивався крізь білу стіну.
— У мене хатинка за двадцять кілометрів звідси, в самому лісі. Нічого особливого, ніяких хоромів, але тепло. Пересидите там завірюху, — безапеляційно заявила Ганна.
Десь у глибині душі Олени волав інстинкт самозбереження: не можна їхати з чужою людиною в лісову глушину. Але маленькі крижані пальчики Соломії в цей момент намацали материну руку, шукаючи порятунку.
— Дякую, — ледь чутно видихнула Олена, вмощуючись на потертому сидінні.
— Не поспішай дякувати, дівко. Ще не бачила, куди я тебе везу! — її слова пролунали грубувато, але в них відчувалася дивна, колюча іронія, яка трохи розрядила напругу.
Дорога здавалася нескінченною. Фари виривали з темряви лише кілька метрів засніженого шляху. Вони звернули з головної траси на вузьку, покручену стежку. Ліс обступив їх звідусіль — сосни гнулися під вагою снігу, а вітер гудів у гіллі.
— Ти… ти ж не завдаси нам шкоди? — нарешті наважилася вимовити Олена.
Ганна розреготалася так гучно і щиро, що старий УАЗ аж здригнувся.
— Дитинко, якби я хотіла вам лиха, лишила б вас на тій зупинці. Зима б усе зробила за мене! — вона кинула швидкий погляд на згорток. — Та й дітей я не ображаю. Ніколи не ображала й не буду.
У її голосі раптом промайнула така важка, непідйомна туга, що Олена миттєво їй повірила.
Хатинка виринула з темряви зненацька, ніби ліс зглянувся і розступився. Низький дерев’яний зруб із похилим дахом манив м’яким золотавим світлом із маленьких вікон. З кам’яного димаря тягнувся тонкий сизий димок.
— Ласкаво прошу до мого гнізда! — оголосила жінка, глушачи мотор.
Подолавши кілька метрів глибокого снігу, вони переступили поріг. Усередині хата виявилася справжньою скринькою з дивами. Стіни були суцільно заставлені полицями, які прогиналися під вагою книг — українською, польською, російською мовами. Зі стелі звисали пучки сухих трав, наповнюючи кімнату запахом липневого лугу. На масивному дубовому столі ідеально рівними рядами лежали дивні камені, старовинні лупи й кісточки дрібних звірів.
— Закрий рота, мала, бо вітер задує! — кинула Ганна, вішаючи куртку. Вона підійшла до великої печі в центрі кімнати й підкинула дров. Вогонь затріщав, огортаючи Олену довгоочікуваним теплом. — Сідай сюди.
Олена опустилася в старе крісло з вишитим півником і обережно розгорнула Соломію. Щічки дівчинки палали, з носика текло, але вона мирно сопіла. Ганна блискавично зникла в зоні кухні й за мить повернулася з теплою пляшечкою дитячої суміші.
— Як ти… — вражено почала Олена.
— Догадалася, що треба, — сухо відрізала Ганна. — Давно то було, але дещо не забувається.
Поки Соломія жадібно пила, господиня притягла з кутка глибокий дерев’яний ящик, дбайливо застелений м’якими вовняними ковдрами.
— Тимчасова колиска. Малі краще сплять, коли відчувають стінки. Так їм безпечніше.
— Звідки ти так багато знаєш про дітей? — не втрималася Олена.