Обличчя жінки миттєво закам’яніло. Очі потемніли, а губи перетворилися на тонку, жорстку лінію.
— Багато бачила, дівко. І початки, і кінці, — глухо сказала вона, відвертаючись. Вона принесла чистий рушник, величезний теплий светр і шматок мила із запахом чебрецю. — Ванна там. Вода гаряча, але поспішай — генератор ледве тягне. Я догляну за малою.
Віддавати дитину було лячно, але Ганна взяла її так впевнено і ніжно, що всі сумніви зникли.
— Її звати Соломія, — прошепотіла Олена.
— Гарне ім’я. Привіт, маленька сонячна квіточко.
Гаряча вода змила бруд і крижаний жах цього дня. Коли Олена повернулася, вдягнена у великий светр, на столі вже парував наваристий борщ із яскраво-червоним буряком і лежав окраєць свіжого чорного хліба. Ганна сиділа в кріслі й тихо наспівувала Соломії колискову.
Їдячи найкращий борщ у своєму житті, Олена роздивлялася стіни. На пожовклих фотографіях молода Ганна позувала з рюкзаком у Карпатах або біля річки з якимись приладами. Завжди зосереджена, завжди одна. А потім погляд дівчини завмер. У напівтемряві коридору виднілися маленькі двері, пофарбовані в насичений синій колір. На них кривим почерком була прибита табличка: «Кімната Марійки. Не заходити».
— Хто така Марійка? — слова вирвалися швидше, ніж Олена встигла подумати.
Руки Ганни завмерли в повітрі. Повітря в кімнаті ніби миттєво охололо.
— Не твоя турбота, — відрубала вона тоном, що не терпів жодних заперечень. — Ти спатимеш там, на дивані. Я за тими дверима. Сплю чутко, гукай, якщо що.
Зміна настрою була такою разючою, що Олена лише мовчки кивнула, відчуваючи себе винною. Тієї ночі, засинаючи під завивання хуртовини, вона думала про те, що їхній світ сьогодні був зруйнований, але тут, серед лісу й чужих таємниць, вони нарешті були в безпеці.
Завірюха не вщухала, і дні плавно перетекли в тиждень, надійно ув’язнивши їх у лісовій хатинці. Те, що починалося як відчайдушний, тимчасовий притулок, поступово перетворювалося на нову реальність. Ранок приніс Олені чітке розуміння: життя під дахом Ганни підпорядковувалося суворим, неписаним правилам.
— Я тут не пансіон тримаю, — безапеляційно заявила Ганна вже другого ранку, рішуче простягаючи Олені тугий віник із березових гілок. — Усі працюють.
Але попри зовнішню грубість, жінка виявилася напрочуд терплячою вчителькою. Вона показала, як правильно підтримувати вогонь у печі, розкриваючи тонкощі, від яких залежало їхнє тепло.
— Сосна спалахує швидко, дає високе полум’я, тому вона добра для розпалу. А от береза горить повільно, дає рівне, глибоке тепло. Їх треба вміти чергувати, — повчала вона, і в її голосі звучали нотки людини, яка передає найважливіший секрет виживання.
Коли Олена не колисала Соломію, вона бралася за хатню роботу. Незабаром дівчина збагнула, що хаотичні, на перший погляд, колекції Ганни мали чітку мету. Камені на столі були ретельно відібраними зразками з українських лісів і гір, пучки трав під стелею мали лікувальні властивості, а акуратні кісточки належали місцевим звірам, чиї звички Ганна скрупульозно досліджувала.
— Ти вчена? — запитала Олена третього дня, коли вони разом чистили принесену з холодного льоху картоплю.
— Була колись, — спокійно відповіла Ганна, вправно зрізаючи тонку шкірку. — Залежить, у кого саме питати. Двадцять років викладала екологію в Київському університеті. А потім пішла, щоб працювати виключно на себе.
— А які дослідження ти ведеш? — зацікавилася дівчина.
— Досліджую, як природа міняється. Цикли рослин, звички тварин. Записую це вже три десятки літ, — Ганна кивнула на масивний стіл, завалений паперами. — Те, що колись у природі тривало цілі віки, тепер стається за якісь роки. Тоді мене ніхто не хотів слухати. А тепер слухають, та вже, мабуть, пізно. — Вона простягла Олені ще одну картоплину. — Ріж тонше, чуєш? Так вона краще сушиться.