Четвертого дня тишу розрізав різкий, наче гудок сирени, звук. Це дзвонив старий дисковий телефон із довгою антеною. Ганна підняла слухавку й відповідала короткими, уривчастими фразами:
— Так. Ні. Ми в порядку, Миколо. Не їдь поки, дорогу замело.
Поклавши слухавку на важкий апарат, вона пояснила:
— Це Микола. Він іноді привозить мені харчі. Добрий чоловік. Один із небагатьох людей, кого я взагалі терплю.
Того ж вечора Олена спробувала додзвонитися до своєї подруги Софії. Зв’язок постійно рвався, слова тонули в статичному тріску, але головне вона почула: батьки розпустили селом отруйні плітки, нібито віддали доньку в якийсь далекий інтернат. Це був їхній жорстокий спосіб стерти її з історії села і зберегти своє «чисте» ім’я.
На п’ятий вечір у Соломії раптово піднявся жар. Олена заметалася по хаті в сліпій паніці, не знаючи, за що хапатися, але Ганна залишалася непохитно спокійною.
— У малих таке буває. Так організм б’ється з хворобою. Не критично, — впевнено сказала вона, заварюючи густий відвар і готуючи теплу ванну з запашною м’ятою. — Це відкриває дихання, знімає спазм.
До ранку жар повністю спав. Олена з безмежною вдячністю і здивуванням глянула на господиню.
— Природні ліки діють, якщо знати, як саме їх готувати, — лише знизала плечима Ганна. — Люди жили без аптек тисячі років, і нічого.
З часом Олена почала помічати дивні, але заворожливі звички жінки. Ганна часто розмовляла з травами, коли поливала їх на підвіконнях, називаючи кожну виключно латинською мовою. Вона давала імена диким тваринам, що нишпорили за вікном: руду лисицю, яка приходила до ганку, кликала Платоном, а велику чорну ворону — Сократом. Її слова часто нагадували філософські загадки. Коли Олена якось зізналася, що почувається загнаною в пастку власної долі, Ганна відірвалася від товстого зошита й промовила:
— Свобода — це не відсутність кайданів, Олено. Це сила їх переступити.
Іноді серед ночі Олена крізь сон чула, як Ганна тихо ходить по хаті, бурмочучи щось собі під ніс, а може, звертаючись до когось невидимого. Однієї ночі дівчина прокинулася від рипу мостин і побачила жінку біля вікна. Була третя година. Ганна невідривно вдивлялася в нічне небо, де грало північне сяйво — надзвичайно рідкісний гість у цих краях. Зелені й фіолетові хвилі повільно перетікали над верхівками сосен.
— Світло шепоче стародавнім, — промовила вона гіпнотичним, м’яким голосом, не обертаючись до Олени. — Розказує їм казки про зорі. Ми просто розучилися слухати.
Попри всі ці дивацтва, Олена відчувала поруч із нею дивовижний спокій. Ганна була колючою, часом різкою, але надзвичайно кмітливою і по-своєму глибоко доброю людиною. А Соломія в цьому теплі просто розквітала. Вдалині від постійного страху, хованок і гніту батьківського осуду Олена нарешті змогла видихнути і стати вільною мамою. Дівчинка помітно округлилася, стала жвавішою і, як влучно підмітила Ганна, почала «усміхатися по-справжньому».
— Це не гази, — безапеляційно наполягала жінка, коли Олена спробувала пожартувати. — Вона тебе впізнає. Свою людину бачить.
На десятий день хуртовина нарешті здалася. Яскраве сонце пробилося крізь замерзлі шибки, заливаючи кімнату сліпучим світлом. Пил золотими бджілками танцював у променях, а снігові замети надворі сяяли, наче розсипаний кришталь.
— Микола зможе дістатися вже завтра, — оголосила Ганна, покрутивши ручку старого транзисторного радіо, що хрипіло крізь перешкоди. — Привезе харчі й останні новини.
У повітрі миттєво повисло німе запитання: що тепер робити Олені? Буря, яка загнала її сюди, минула, але повертатися їй було нікуди.
Того ж вечора, коли Соломія солодко заснула у своїй колисці, яку Ганна дбайливо вдосконалила сосновими бортиками, Олена наважилася запитати про зошити. Товсті, оправлені у зношену шкіру, вони займали цілу полицю, рясніючи датами за кілька десятиліть.
— Це твої дослідження? — обережно поцікавилася дівчина.
Ганна, яка саме плела щось із яскравої пряжі, коротко кивнула.
— Частково. Спостереження, думки, цифри. Я записую погоду, цикли росту трав, міграції звірів із тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року.
— Можна глянути? — попросила Олена.
Спиці на мить завмерли. Потім Ганна кивнула на полицю:
— Зелені — то наука. Коричневі — особисте. Бери зелені.
Олена розгорнула один із зелених зошитів і затамувала подих. Сторінки були списані дрібним, каліграфічним почерком. Текст перемежовувався з неймовірно точними малюнками рослин, складними графіками температур і опадів. Це були не просто сухі дані — записи читалися як наукова поезія.
— Це неймовірно, — щиро захопилася Олена, гортаючи сторінки. — Тобі б це видати, Ганно.
Жінка лише зневажливо пирхнула.
— Роками друкувала. Журнали, статті, збірники. А потім просто кинула.
— Але чому?
— Набридли інтриги, безглузді рецензії, вічна боротьба за гранти й гроші. Наука має бути про чисту правду, а не про те, чиє ім’я стоїть першим у списку авторів, — різко відрубала Ганна, і спиці знову ритмічно заклацали. — Тут я сама собі господиня. Мої записи чисті від усього цього бруду.
Олена зупинила погляд на малюнку польової квітки. Кожна жилка на пелюстці була виведена з такою любов’ю і точністю, що квітка здавалася живою.
— Це так гарно. Я навіть не знала, що вчені вміють так малювати.
— Колись усі справжні вчені були художниками, — зітхнула Ганна. — Леонардо да Вінчі, Чарльз Дарвін — вони вміли бачити світ і творити. А потім нас штучно розірвали на шматки, розділили науку й мистецтво високою стіною. Але насправді це просто різні погляди на один і той самий світ.
Олена обережно закрила зошит і повернула його на полицю. Її погляд знову ковзнув до синіх дверей у кінці коридору. За ці десять днів вона допомагала прибирати кожен куток хати, але та кімната залишалася забороненою територією. Табличка «Не заходити» діяла як магніт. Цікавість пекла зсередини.
— Ганно, — почала вона, ретельно добираючи слова, — я знаю, це зовсім не моя справа, але та кімната… Кімната Марійки. Марійка — це твоя…