З цієї колиски почався справжній ремонт. Старий, продавлений диван Олени без жалю замінили на зручне ліжко, а куток біля вікна перетворили на ігрову зону для Соломії. Ганна власноруч пошила килимок із десятків різних за фактурою тканин, суворо пояснивши, що це «абсолютно необхідно, щоб мозок дитини правильно розвивався». Але найголовнішою зміною було інше: сині двері до кімнати Марійки більше ніколи не замикалися на ключ.
Ганна не стала руйнувати дитячу, але вона перестала бути мертвою святинею. Час від часу Олена заставала жінку в кріслі-гойдалці. Вона тримала в руках стару іграшку, але на її обличчі більше не було роздираючого болю — лише тиха, гірко-солодка пам’ять.
— Знаєш, цього року їй виповнилося б тридцять п’ять, — задумливо промовила Ганна одного вечора. — Цікаво, ким би вона стала? Пішла б у науку? Чи плюнула б на все і просто малювала квіти?
— Розкажи мені про неї, — м’яко попросила Олена. — Якою вона була насправді?
І вперше за довгі десятиліття Ганна дозволила собі говорити. Вона згадувала перші невпевнені кроки доньки, її кумедну любов до казок про лисиць, дивну дитячу звичку педантично сортувати соснові шишки за розміром. Із кожним словом Марійка переставала бути просто трагічною тінню минулого — вона оживала як реальна, безмежно люблена дитина.
З настанням справжнього тепла Олену почали мучити думки про майбутнє. Лісова ізоляція врятувала їх узимку, але весна вимагала дій. Соломія росла з неймовірною швидкістю. Її сірі оченята виблискували допитливістю, вона активно тягнулася до всього нового. Дівчинка потребувала спілкування, регулярних оглядів лікаря, а згодом — і школи. Ліс не міг дати їй усього цього. Олена розуміла, що час приймати рішення, хоча до жаху боялася зруйнувати їхній крихкий, вистражданий спокій.
Допомога прийшла звідти, звідки не чекали. Під час чергового візиту Микола привіз не лише мішки з картоплею, соняшникову олію та зв’язані його дружиною крихітні шкарпетки, а й ідею, яка перевернула все.
— Весняний семестр у нашій школі стартує рівно за два тижні, — спокійно сказав він у квітні, розвантажуючи багажник. — Ти могла б закінчити навчання. Частину предметів здаватимеш онлайн, частину — в класі. Я можу тебе підвозити.
Олена завмерла на ґанку, до болю стиснувши в руках пакет із крупою. Серце пропустило удар.
— Миколо, як це можливо? У мене ж немає на руках жодних документів, взагалі нічого!
— Про папери я подбаю, — добродушно відмахнувся вчитель. — Я двадцять років у системі освіти кручуся, маю свої зв’язки і важелі. А от що робити з малою… — Він хитро примружився і глянув на Ганну, яка дуже зосереджено чистила металеву деталь снігохода, вдаючи абсолютну байдужість до розмови. — Думаю, у тебе тут вже є першокласна нянька.
Того ж вечора, вклавши Соломію спати, Олена наважилася на серйозну розмову з господинею. Вона подумки готувалася до звичного бурчання або й категоричної відмови, але почула зовсім інше.
— Пора б тобі вже про власне навчання подумати, — сказала Ганна, не відриваючись від травника. — Діти — то велике щастя, але знання — теж.
— Ти… ти справді погодишся доглядати Соломію, поки я буду на уроках?
Ганна нарешті підняла очі.
— Я спостерігала за тобою всі ці місяці, Олено. Ти дуже хороша мати — уважна, самовіддана, терпляча. Але ти ще й світла голова. Кинути школу зараз — це непрощенне марнотратство.
Це був перший в історії їхнього знайомства прямий комплімент від Ганни. Олена відчула, як у грудях розквітає тепла гордість. Але реальність швидко нагадала про себе.
— Але ж це стільки бюрократичного клопоту! У мене немає офіційного опікунства, немає медичної страховки для Соломії, я навіть своє свідоцтво про народження вдома залишила!
— Папірці! — зневажливо пирхнула Ганна. — Будь-яку систему можна обійти, якщо чітко знати як.
Процес виявився складнішим, ніж здавалося. Завдяки зв’язкам Миколи вони знайшли толкового юриста в Славутичі.
— Треба офіційно оформити опікунство, — пояснив фахівець. — Тобі вже вісімнадцять, ти повнолітня, Олено. Але наявність дорослого, статусного опікуна миттєво зніме всі питання у школи та соцслужб.
На превеликий подив Олени, Ганна першою подала голос:
— Я можу стати її опікуном. Тимчасово, чи як там цього вимагає закон.
Для завершення процедури бракувало документів: метрики, шкільних виписок. Частину Микола витягнув через свої канали, але дещо вимагало ризикованої вилазки. Олені довелося поїхати до рідного села, коли батьків гарантовано не було вдома. Вона стояла на порозі хати, в якій виросла, дістаючи запасний ключ з-під знайомого каменя.
Усе всередині здавалося якимось зменшеним, чужим. Холодні, ідеально вимиті стіни, стерильний порядок, задушливий запах нафталіну. Вона швидко і без емоцій зібрала необхідне: документи, старі зошити, кілька дрібниць для майбутнього альбому Соломії.
Вже біля самих дверей її погляд зачепився за велике сімейне фото над каміном. Її обличчя на знімку було акуратно, хірургічно вирізане ножицями. Ніби її ніколи не існувало. Гострий біль на мить пронизав серце. Підкоряючись раптовому пориву, Олена дістала з гаманця зім’ятий знімок УЗД — найперше фото її доньки, яке вона завжди носила з собою. Вона акуратно вставила його в рамку, рівно на те місце, де колись було її обличчя.
«Хай дивляться і пам’ятають, що саме вони викинули в сніг», — холодно подумала вона, назавжди зачиняючи за собою ці двері.
До травня всі бюрократичні кола пекла були пройдені. Ганна Білан офіційно стала тимчасовим опікуном, а Олену зарахували на спеціальну програму до школи у Славутичі. Три дні на тиждень Микола забирав дівчину до міста. Вона відвідувала найважливіші уроки, брала завдання додому і поверталася в ліс до обіду. Решту часу вона гризла граніт науки за дерев’яним столом, а Ганна несподівано перетворилася на суворого, але геніального репетитора з природничих наук.
— Твій підручник — це знущання з науки, він безнадійно застарів! — обурювалася жінка, гортаючи шкільну біологію Олени. — Те, що тут пишуть про екосистеми — відверта дурня. Бери мої монографії. Те, що ти вчишся вдома, зовсім не означає, що ти маєш знати менше за інших!
Соломія ж під наглядом Ганни розквітала неймовірно. Поки молода мама вчилася, колишня відлюдниця ставала захопленою вихователькою. Вона вирізала дівчинці складні іграшки з дерева, вголос читала їй серйозні наукові журнали, переконана, що ритм тексту впливає на інтелект, і щодня водила лісом, пояснюючи будову світу з академічною точністю.
— Ганно, ти серйозно вчиш семимісячну дитину процесу фотосинтезу? — дзвінко сміялася Олена, заставши їх якось за вивченням будови кленового листка.
— Раннє знайомство з базовими законами природи формує правильні нейронні зв’язки, — абсолютно серйозно відповідала Ганна. — До того ж їй дуже подобається зелений колір.
І справді, Соломія тяглася рученятами до листка, а її очі світилися тією ж жагою до пізнання, що й у старої вченої.
Весна непомітно перетекла в тепле літо. Олена успішно склала випускні іспити. Балів вистачило впритул, але титанічні зусилля повністю себе виправдали — атестат був у кишені. Проте питання «що далі?» знову нависло над ними важкою хмарою. Тимчасове опікунство добігало кінця. Одного теплого червневого вечора, коли сонце ліниво котилося до горизонту, Ганна сама підняла цю тему.
— Час приймати серйозні рішення, — сказала вона, дивлячись на золотисто-рожеве небо. — Прийом документів до коледжів стартує вже наступного місяця.
Олена нервово гойдала Соломію на колінах. Дівчинка вже впевнено сиділа сама і намагалася вхопити все, до чого могла дотягнутися.
— Я багато думала про це, — зізналася дівчина. — Вчитися в коледжі з немовлям на руках здається фантастикою. Але й вічно ховатися тут від світу — теж не вихід.
— А чому ні? — раптом спитала Ганна.
Це питання застало Олену зненацька.
— Ця хата надійно пережила три покоління мого роду, — спокійно продовжила стара жінка. — Вона цілком може витримати і твоє.