Собака тим часом підняв голову ще вище, сильно хитаючись від слабкості. На коротку мить він подивився прямо на них крізь завісу дощу. А потім його хвіст, який перетворився на тонкий і облізлий прут, зробив один маленький, надзвичайно невпевнений рух.
Це не було радістю чи звичайним збудженням. Це було стовідсоткове впізнавання. Гарячі сльози миттєво обпекли очі Дениса.
— Діма, — прошепотів він так, ніби його серце щойно розсипалося на друзки. — Це Грім.
Перш ніж друг встиг заперечити бодай слово, пес зробив відчайдушну спробу підвестися. Однак задні лапи зрадницьки підкосилися. Він важко впав на холодну бетонну плитку, судорожно хапаючи повітря. Денис інстинктивно простягнув руку, хоча їх розділяло ще кілька метрів.
— Я тут, — шепотів він крізь сльози. — Я тут, мій хороший. Я поруч.
Вуха собаки різко сіпнулися на ці слова. І саме тієї миті, глибоко в тій частині душі, яка так і не змогла загоїтися, Денис остаточно зрозумів. Це не був сон, галюцинація чи марення травмованого мозку. Це була чиста реальність.
Пес, якого він оплакував щоночі. Напарник, якого він давно поховав у думках. Вірний друг, якого поглинув вогонь, тепер лежав зламаний і голодний просто перед його очима.
— Швидше! — відчайдушно крикнув капітан.
Дмитро щосили штовхнув візок до зупинки. Кожен пройдений метр здавався цілою вічністю. Шум зливи раптом зник. Гудіння столичного трафіку випарувалося. Навіть голос Дмитра віддалився на задній план. Залишився тільки цей тремтячий клубок живого болю.
Коли візок зупинився впритул, Денис нахилився вперед настільки сильно, що ледь не випав. Зблизька все виглядало ще страшніше. Ребра тварини випирали так сильно, що їх можна було перерахувати не торкаючись. Колись розкішна, густа й блискуча шерсть тепер збилася у тверді ковтуни з міського бруду, старого попелу та мазуту. Лапи були вкриті глибокими саднами й потріскалися до крові, а хвіст майже не ворушився.
Але очі. Ці неймовірні очі залишилися незмінними. Розумні, глибокі, з тим особливим виразом, якого ніколи не побачиш у звичайних собак. У горлі Дениса став болючий ком.
— Громе… — видихнув він, і його голос розбився, мов крихке скло.
Пес підняв морду. Дуже повільно. Надзвичайно болісно. Здавалося, цей найпростіший рух вимагав до останку вичерпати всю життєву енергію, що ще жевріла в нього. У ту саму мить, коли їхні погляди нарешті зустрілися, щось усередині Дениса з гуркотом зламалося. Це було значно більше, ніж просто впізнавання. Це була абсолютна пам’ять.
Кожна спільна операція, кожен звук відданої команди, кожне їхнє спільне серцебиття повернулися до нього в одну секунду. Грім моргнув і спробував підповзти ближче. Його збиті лапи безпорадно ковзали по мокрій і слизькій плитці. Він знову впав, видавши такий тихий, розбитий стогін, який вдарив Дениса сильніше за будь-який постріл упритул.
Дмитро швидко став на коліна просто в калюжу, його обличчя стало крейдяним.
— Денисе, це просто не вкладається в голові. Той вибух… там плавився навіть метал.
— Я знаю свого собаку, — твердо прошепотів Денис. — Навіть якщо весь світ ніколи не повірить, що він міг вижити… Я точно знаю свого хлопчика.
Грім уперто підтягував своє тіло вперед, сантиметр за сантиметром, поки його холодний ніс нарешті не торкнувся гуми на колесі інвалідного візка. Він уткнувся в нього мордою, наче відчайдушно намагаючись вловити рідний запах. Денис нахилився так низько, як тільки дозволяла спина.
— Я тут, — видихнув капітан просто йому у вухо. — Я тут, Громе. Пробач мені за все. Я повинен був знайти тебе. Я був зобов’язаний…
Передня лапа Грома піднялася. Вона сильно тремтіла, але все ж лягла на коліно Дениса. Це був надзвичайно слабкий і відчайдушний жест. Але такий знайомий. Денис чудово пам’ятав його ще з навчального центру під Вишгородом. Саме так пес завжди повідомляв: «У мене все гаразд. А як ти?».
Офіцер більше не міг триматися і гірко розридався. Він не дозволяв собі так плакати навіть у той страшний день, коли дізнався, що ніколи не зможе ходити.
Голос Дмитра здригнувся від хвилювання:
— Нам треба негайно везти його до лікаря. Часу немає.
Денис ствердно кивнув, швидко витираючи обличчя мокрою від дощу долонею.
— Допоможи мені підняти його.
Грім підповз ще ближче і, зібравши останні крихти сил, поклав свою важку голову прямо Денису на коліна. Вона здалася йому лякаюче легкою, майже невагомою. Чоловік обережно обхопив морду собаки обома долонями, гостро відчуваючи краї вилиць під тонкою шкірою.
Подих тварини був переривчастим, але дуже гарячим на фоні холодного київського дощу. Його могутнє в минулому тіло тепер здавалося настільки крихким, наче найменший порив вітру міг підхопити його й понести геть. Денис ніжно гладив його по щоці пальцями, що не переставали тремтіти.
— Що ж із тобою сталося, мій братику? Де ти блукав увесь цей час?
Дмитро, який уважно оглядав собаку з іншого боку, раптом завмер на місці.
— Денисе. Подивись на його лівий бік.
Капітан завагався, а потім максимально обережно підняв мокру, злиплу шерсть на ребрах Грома. Його дихання миттєво зупинилося. Там, на худій плоті, тягнулися страшні шрами. Глибокі, нерівні, потворні рубці, навколо яких шкіра була неприродно стягнута. Це не були свіжі рани від вуличних бійок. Це були старі, глибокі опіки. Беззаперечні сліди нещадного вогню, жару та розпечених уламків.
Саме такі страшні рани міг отримати собака, який опинився в самісінькому епіцентрі потужного вибуху. Голос Дениса затремтів з новою силою.
— Це… це опіки з того цеху.