Пам’ять знову підкинула жахливі кадри: шалений рев полум’я, глухий гуркіт металевих конструкцій, відчайдушний гавкіт вірного друга крізь задушливий чорний дим. Дмитро нервово проковтнув слину.
— Але як? Як він взагалі зміг звідти вибратися? Там же все горіло кілька годин поспіль.
Денис нічого не відповів. Він фізично не міг вимовити ні слова. Натомість він обережно і ніжно взяв зранену лапу Грома у свої руки.
І тут його пронизав ще один електричний розряд шоку. На худій шиї собаки, під товстим шаром брудної шерсті, все ще бовтався обгорілий залишок службового нашийника. Металевий жетон, сильно пом’ятий і назавжди почорнілий від надвисокої температури, зберіг чітко вибитий напис: «К-9 ГРІМ».
Цей шматок металу пережив справжнє пекло. Як і той, хто його носив. Денис міцно притиснув холодний жетон до свого чола, а його сльози змішувалися з холодними краплями дощу.
— Ти зберіг його. Зберіг увесь цей час. Ти просто намагався знайти дорогу додому?
Грім відповів тихим, жалібним скавучанням, ще міцніше притискаючись до рідних рук. А потім офіцер помітив ще одну важливу деталь. На лівому вусі собаки чітко виднілася маленька зазубрина — давній слід від колючого дроту, на який пес натрапив під час тренування ще три роки тому. Кожна крихітна деталь, кожен шрам, кожен болючий спогад сходилися в одну ідеальну лінію.
Це не був просто дуже схожий бродячий собака. Це був його Грім. Пес, якого офіційно викреслили зі списків живих.
Дмитро шумно видихнув:
— Денисе. Більше жодних сумнівів. Це справді він.
Але ейфорія від цієї неймовірної зустрічі миттєво розчинилася в липкому жаху від критичного стану тварини. Дихання Грома раптом стало надзвичайно хрипким і дуже переривчастим. Його змучене тіло важко і безвольно обвисло на колінах Дениса, наче пес тримався на цьому світі з останніх сил рівно стільки, скільки було потрібно, щоб нарешті знайти свого господаря. Тепер ці сили стрімко покидали його.
— Треба негайно їхати, — запанікував Дмитро. — Він довго не протягне в такому стані.
Денис швидко витер очі. Його голос вмить набув сталевої твердості, незважаючи на те, що руки все ще зрадницьки тремтіли.
— Грім самотужки пройшов крізь справжнє пекло, щоб знайти мене. Я не маю права втратити його знову.
Він обережно підхопив собаку під груди, піднімаючи його настільки ніжно, наскільки дозволяло його розбите серце. Тварина навіть не пручалася. Пес просто заплющив очі, беззастережно і повністю довіряючи своє життя Денису. Так само, як робив це завжди.
Злива лила суцільною непроглядною стіною, коли капітан міцно притискав Грома до своїх грудей. Собака видав дуже слабкий, майже нечутний звук, який легко міг загубитися в шумі негоди. Але для Дениса він пролунав гучніше за виття поліцейської сирени. Це було відчайдушне прохання про допомогу.
Дмитро вже встиг розкрити задні дверцята автомобіля.
— Давай сюди, — його голос відкрито тремтів. — Швидше, Денисе.
Офіцер мовчки кивнув. Він максимально обережно поклав Грома на сидіння, фізично відчуваючи кожну його кісточку, кожен болісний дрож тіла і кожен важкий вдих. Пес згорнувся калачиком, спеціально поклавши морду на край сидіння так, щоб постійно бачити обличчя свого командира.
Дмитро рвонув машину з місця так різко, що з-під коліс злетіли високі фонтани каламутної води.
— Я дзвоню у ветеринарну клініку на Лівобережній, там є відділення реанімації, — кинув він на ходу, гачкоподібно хапаючи мобільний телефон. — Просто скажи мені, що він ще дихає. Скажи, що він живий.
Проте Денис майже не чув його слів. Весь його величезний світ звузився до однієї точки — грудної клітки Грома, яка піднімалася надто повільно і опускалася надто важко. Кожен новий вдих виглядав як жорстока битва за існування. Капітан ніжно гладив його мокру від зливи та сліз морду.
— Тримайся, мій братику. Тільки тримайся. Ти пережив той страшний вогонь. Ти стільки місяців виживав на цих холодних вулицях. Ти обов’язково зможеш подолати і це.
Очі Грома на якусь мить розплющилися. Вони були тьмяними і неймовірно втомленими. Проте в них чітко світилося щось дуже схоже на щире вибачення. Здавалося, собака прекрасно знав, що Денис провів цілий рік у чорній жалобі, і тепер картав самого себе за те, що завдав йому стільки болю.
Денис нахилився ближче, торкнувшись своїм чолом до холодного чола вірного друга.
— Тільки не смій мене знову кидати, — гаряче прошепотів він. — Не зараз, чуєш? Тільки не так.
Автомобіль різко увійшов у крутий поворот, і шини пронизливо завищали на мокрому київському асфальті. Дмитро тихо вилаявся крізь стиснуті зуби, ризиковано об’їжджаючи маршрутку.
— Тримай його міцніше, Денисе! Ми вже майже на місці. До клініки залишилося якихось два квартали.
Але для Дениса це коротке «майже» розтягнулося на цілу вічність. Він знову тривожно перевірив дихання Грома. Воно катастрофічно слабшало. Тіло собаки ставало лякаюче, крижано холодним. Його худі лапи почали дрібно й безконтрольно сіпатися — вірна ознака критичного виснаження організму. Або чогось набагато гіршого. Паніка пронизала спину Дениса, мов розряд високовольтного струму.
— Діма, жени швидше!
— Я й так тисну на газ як можу!
Яскраві червоні вогні стоп-сигналів розпливалися в суцільні плями на залитому дощем лобовому склі. Звідусіль гули нервові клаксони. Вечірній Київ, абсолютно байдужий до чужого великого горя, проносився повз них швидкими смугами міського світла.
Проте для офіцера час ніби вповільнився в кілька разів. Він знову переживав те саме моторошне відчуття безпорадності, як тоді, у палаючому цеху: коли ти на власні очі бачиш найстрашніше, але не в змозі цього зупинити. Раптом Грім сильно напружився. Серце Дениса миттєво обірвалося.
— Громе? Грім!