Лікарка витримала довгу, неймовірно гнітючу паузу. Вона ретельно підбирала слова, намагаючись хоч трохи пом’якшити цей неминучий удар.
— Ми будемо відчайдушно боротися за нього всю цю ніч, — нарешті тихо вимовила жінка. — Але зараз ситуація вийшла з-під нашого контролю. Усе остаточно вирішиться до світанку.
Офіцер відчув, як невидима прірва розверзається просто під колесами його інвалідного візка. Його вірний напарник був живий, але знову невблаганно вислизав у холодну темряву. Проте цього разу Денис не мав жодного наміру його відпускати.
Глибока ніч накрила ветеринарну клініку важкою, непроникною ковдрою. Звичний шум столичних вулиць остаточно стих, залишивши по собі лише монотонне гудіння вентиляційної системи та безжально ритмічне пікання медичних приладів у палаті інтенсивної терапії.
Денис непорушно сидів біля холодного металевого столу, на якому спочивав Грім, дбайливо вкритий спеціальною термоковдрою. Капітан категорично відмовився повертатися додому. Він відмовлявся навіть на мить заплющити очі. Він боявся дихати занадто голосно, щоб випадково не пропустити жодного слабкого вдиху свого друга. До тонкої вени на змученій лапі собаки тягнулася прозора трубка крапельниці, повільно відмірюючи краплі життя.
Грудна клітка тварини піднімалася і опускалася вкрай нерівномірно. Кожен новий вдих виглядав як неймовірне зусилля волі, боротьба за кожну порцію кисню. Денис обережно простягнув руку, ледь відчутно торкаючись тремтячими пальцями до м’якого вуха собаки.
— Ти більше не сам у цій темряві, — прошепотів він у стерильну тишу палати. — Я тут. І я більше нікуди від тебе не піду.
Грім не розплющував очей, але його ліве вухо ледь помітно сіпнулося у відповідь. Цього ледь вловимого руху було цілком достатньо, щоб крихка, тонка як волосина надія втримала Дениса від падіння в абсолютний відчай.
Дмитро нечутно повернувся з порожнього коридору. У руках він тримав два картонні стаканчики з гарячою кавою, купленою на найближчій нічній заправці. Він обережно поставив один із них біля ліктя свого напарника.
— Випий хоч трохи. Ти ж зовсім нічого не їв цілий день.
— Я не залишу його ні на секунду, — глухо відповів Денис, навіть не відводячи погляду від нерухомого тіла собаки.
Дмитро важко зітхнув і повільно опустився на пластиковий стілець поруч із візком друга.
— Я чудово знаю. Тому я теж залишаюся.
Нічні години повзли з нестерпною повільністю. Чергові медсестри регулярно заходили до палати, мовчки перевіряли показники на моніторах, швидко міняли порожні флакони з ліками і щось занотовували у медичних картах. Щоразу, коли зелена лінія серцевого ритму на екрані сповільнювалася, у Дениса всередині все обривалося від жаху.
Десь близько третьої години ночі медсестра, зовсім молода дівчина із надзвичайно втомленими очима, затрималася біля виходу з операційної.
— Він зараз дуже слабкий, — сказала вона зі щирим співчуттям у голосі. — Вам варто бути морально готовим до будь-якого розвитку подій. Дуже ймовірно… що це його остання ніч.
Денис різко повернув до неї голову. У його запалених від безсоння очах спалахнула гримуча суміш непідробного гніву та глибокого болю.
— Ніколи не кажіть мені такого. Він самотужки пережив те, що гарантовано вбило б дорослу людину. Він не здався тоді, у вогні, і точно не здасться зараз.
Дівчина сумно кивнула, не наважуючись сперечатися, і тихо вийшла в коридор. Але широкі плечі офіцера раптом зрадницько затремтіли. Він поклав обидві руки на велику голову Грома, і гарячі сльози безконтрольно закапали на ту саму шерсть, яку він колись так ретельно і з любов’ю вичісував перед кожним спільним виходом на службу.
— Пробач мені, мій братику, — нескінченно шепотів він. — Я повинен був шукати тебе набагато краще. Я мав перекопати ті кляті руїни голими руками. Ти зовсім не заслужив на такий біль. Але тепер ти вдома. Чуєш мене? Ти нарешті знайшов мене.
Стрілки настінного годинника невблаганно наблизилися до п’ятої ранку. За темним вікном клініки небо почало набувати того особливого сірого відтінку, який завжди передує світанку. Дмитро неспокійно дрімав на своєму незручному стільці, низько схиливши голову на груди. А Денис продовжував невідривно дивитися на Грома своїми запаленими, червоними очима.
І раптом, у цій найглибшій, майже містичній тиші передранкового часу, собака поворухнувся.
Це був лише надзвичайно легкий, ледь помітний рух головою. Але для капітана Руденка цей рух означав абсолютно все. Золотисті очі Грома повільно розплющилися. Його погляд був сильно розфокусованим, затягнутим каламутною пеленою болю, але він явно щось шукав. Він шукав те єдине обличчя, яке пам’ятав усі ці місяці. Обличчя людини, заради якої він пройшов крізь справжнє пекло.
Денис миттєво подався вперед, його голос тремтів від надлишку емоцій:
— Громе? Я тут, мій хороший хлопчику. Я тут, з тобою.