Собака видав дуже різкий, сповнений болю видих, а після цього повністю обм’як. Одна секунда мертвої тиші здалася довгою годиною. А потім пролунав ще один, надзвичайно слабкий вдих. Ледь помітний. Денис притиснув друга до своїх грудей з усією силою, на яку був здатен.
— Ні. Ні! Дихай, чуєш мене!
Голос Дмитра зненацька зірвався на гучний крик:
— Приїхали!
Він вдарив по гальмах прямісінько перед освітленим входом у цілодобову ветеринарну клініку. Денис не став чекати ані секунди. Він міцно схопив Грома на руки, повністю ігноруючи гострий біль у власній спині, поки Дмитро швидко витягав візок.
— Громе. Не йди від мене. Тільки не знову, — благав він.
Автоматичні скляні двері роз’їхалися в боки, і їм назустріч відразу вибігли двоє стривожених асистентів у синій медичній формі. Вони швидко перехопили важкого собаку, надзвичайно обережно переклавши його на медичні ноші. Коли тіло Грома торкнулося холодної поверхні, він видав тихий стогін, і цей болісний звук ледь не розірвав душу Дениса навпіл.
— Терміново в третю операційну! Негайно підключайте кисень! — голосно скомандувала дівчина-асистент.
Денис відчайдушно намагався крутити колеса свого візка швидше, але його руки не слухалися через шалене тремтіння. Дмитро рішуче перехопив ручки ззаду і швидко штовхнув візок коридором услід за медиками. Світло яскравих ламп на стелі зливалося в одну нескінченну білу лінію. Усе навколо відбувалося надто швидко, але водночас нестерпно, вбивчо повільно.
Коли вони нарешті дісталися оглядової зали, туди стрімко увійшла лікарка — зібрана жінка з дуже суворим і зосередженим поглядом.
— Що конкретно сталося? — діловито запитала вона, на ходу натягуючи стерильні рукавички.
Денис жадібно ковтнув повітря, намагаючись вгамувати паніку.
— Я щойно знайшов його на зупинці. Крайнє виснаження. Старі травми. Це мій службовий пес. Він… він потрапив у потужний вибух газу рік тому.
Очі лікарки професійно метнулися до нерухомого тіла Грома, миттєво оцінюючи масштаби катастрофи.
— Терміново підключайте монітор! Катетер у вену, фізрозчин, глюкозу і дексаметазон. Мені негайно потрібні всі його показники. Працюємо!
Простора кімната миттєво наповнилася звуками добре контрольованого медичного хаосу. Монотонний писк приладів. Характерне клацання ампул. Короткі, чіткі команди персоналу. Денис непорушно сидів у візку, абсолютно безсило спостерігаючи за боротьбою.
Грудна клітка собаки здіймалася вкрай нерівно під пластиковою кисневою маскою. На яскравому екрані кардіомонітора зелена лінія серцебиття стрибала абсолютно хаотично — вона то завмирала на страшну секунду, то знову зривалася в божевільний галоп. Дмитро підійшов ближче і поклав свою важку руку на плече друга, намагаючись передати хоч трохи підтримки.
— Тримайся, Денисе. Тут працюють найкращі лікарі міста. Вони зроблять усе можливе.
Але капітан відчував лише моторошну, холодну порожнечу всередині. Кожна хвилина очікування тягнулася, немов довга година. Зрештою лікарка повільно відійшла від металевого столу, стягнула рукавички і повернулася до чоловіків. Її обличчя було похмурим і дуже серйозним.
— Капітане, — почала вона стишеним голосом. — Я буду з вами абсолютно відвертою.
Денис весь напружився, підсвідомо готуючись до найстрашнішого удару.
— Кажіть усе як є, — твердо відповів він.
Жінка зробила глибокий вдих, підбираючи слова.
— Ваш пес… Те, що він зараз узагалі дихає — це справжня медична аномалія. Рівень його травм абсолютно несумісний із життям на вулиці.
Серце Дениса болісно стиснулося.
— На його боці я бачу дуже застарілі, грубі рубці від сильних термічних опіків, — продовжила лікарка. — До того ж, два ребра колись були зламані і зрослися неправильно. Це прямо свідчить про те, що після вибуху він не отримував абсолютно жодної медичної допомоги. Він вижив і загоїв свої рани сам, тримаючись виключно на дикому інстинкті.
Офіцер міцно заплющив очі. Біль фізично пропік його наскрізь. Його вірний Грім страждав там, у чорних руїнах, зовсім один, без жодної допомоги.
— Але і це ще далеко не все, — додала лікарка, ще більше понизивши голос. — Судячи з жахливого стану подушечок на його лапах та крайнього ступеня виснаження організму, він пройшов просто величезну відстань. Він блукав вулицями багато місяців. Він майже не їв. Він постійно шукав щось. Або ж когось.
У Дениса перехопило подих. Гаряча сльоза повільно скотилася по його незголеній щоці.
— Звичайні собаки не долають такі шалені відстані просто так, — м’яко пояснила жінка. — Базовий інстинкт самозбереження неодмінно змусив би його залишитися біля якихось смітників в одному спокійному районі. Але він уперто йшов уперед. Він шукав дорогу додому.
Денис низько опустив голову.
— Він весь цей час шукав мене.
Лікарка сумно кивнула.
— Дуже схоже на те.
Сильне тремтіння знову пройшло по тілу офіцера. Його Грім самотужки перетнув цілий рік неймовірного болю, пекучого голоду і безпросвітної темряви, просто щоб знайти єдину у світі людину, якій беззастережно вірив.
— Але я не маю права вам брехати, — серйозно продовжила вона. — Його стан зараз критичний. Сильне зневоднення, відмова нирок під великим питанням, а серце працює на абсолютній межі своїх можливостей. Це справжнє диво, що він узагалі дотягнув до дверей нашої клініки.
Денис різко підняв голову, з благанням зазираючи їй в очі.
— Він виживе?