Софія уважно подивилася на нього. У її очах промайнуло розуміння — так іноді люди бачать чужий біль, про який не прийнято питати вголос. Вона кивнула.
— Я зараз винесу пледи, — швидко сказала вона і зникла за дверима кав’ярні.
За хвилину вона повернулася з двома флісовими ковдрами і паперовим стаканчиком.
— Ось, — простягнула вона речі. — Це для них. А кава — для вас.
Ілля з вдячністю кивнув.
— Дякую.
Вона ледь помітно усміхнулася:
— Подбайте про них, добре?
— Обов’язково, — відповів він. Його голос звучав тихо, але це скидалося на клятву.
Олена Петрівна дивилася, як чоловік зникає у сніговій завірюсі. Клітка в його руках була дбайливо накрита пледом. Щось усередині неї потеплішало.
— Саме так вчинив би і мій Міша, — тихо прошепотіла вона.
Ілля дійшов до свого пікапа, поставив клітку на сніг і струсив білі пластівці з волосся. Собака дивилася на нього знизу вгору, її очі блищали, а одна лапа захисно лежала на найменшому щеняті.
— Вже майже приїхали, — м’яко сказав він і підняв клітку в кузов. Метал глухо стукнув об відкинутий борт.
Він постояв хвилинку, переводячи подих. Світло з вікон кав’ярні кидало бурштинові відблиски на сніг, освітлюючи ланцюжок його слідів. Ілля загорнув плед щільніше, закрив борт і сів за кермо. Він завів двигун, кинув погляд у дзеркало заднього виду і повільно рушив крізь суцільну білу стіну, залишаючи київську суєту позаду.
Сніг усе ще налипав на штанини Іллі, коли він дістався своєї невеликої квартири на старій Чоколівці. Район був тихим — суміш пошарпаних часом цегляних хрущовок і вузьких вуличок, наполовину завалених брудним снігом. Світло у вікнах горіло тьмяно-жовтим, мерехтячи крізь фіранки, які не міняли роками. З кожним видихом у повітря підіймалися хмарки пари. Він штовхнув важкі вхідні двері старого будинку, і петлі жалібно рипнули, впускаючи його в напівтемний під’їзд.
Повітря всередині квартири було таким холодним, що аж ломило суглоби на пальцях. Він поставив клітку на старий вовняний килим біля чавунної батареї. Центральне опалення в цих будинках працювало з перебоями, тому Ілля увімкнув старенький масляний обігрівач — релікт минулого, який гудів, але ніколи по-справжньому не прогрівав кімнату. Німецька вівчарка втиснулася в куток клітки, тремтячи, але залишаючись настороженою; її очі стежили за кожним його рухом.
Двоє цуценят лежали маленькою купкою на її грудях, дихаючи швидко і поверхнево. Ілля опустився поруч, задубілими пальцями відкриваючи засувку.
— Тихіше, — прошепотів він. — Тепер ви в безпеці.
Ці слова прозвучали так тихо, ніби призначалися йому самому. Першою він обережно дістав матір. Вона виявилася набагато легшою, ніж здавалося на перший погляд: ребра гостро випирали з-під хутра, а над лівою лапою виднівся невеликий поріз.
Коли він торкнувся її, вона не пручалася. Собака просто видихнула, опустивши голову від тотального виснаження. Він загорнув її у флісовий плед, який дала Софія, а потім по черзі дістав щенят. Їхні тільця були теплими, але занадто нерухомими — від такої тиші в нього пришвидшився пульс.
Квартира була обставлена дуже скромно: вузьке ліжко під стіною, невелика газова плита і єдине старе крісло, з якого подекуди стирчав поролон. Єдиною прикрасою на стіні був дерев’яний хрестик над дверима та фотографія Іллі з його бойовою групою. Шестеро чоловіків стояли в залитому сонцем степу, їхні усмішки застигли десь на межі між гордістю та страшенною втомою. Він місяцями уникав дивитися на цей знімок.
Сьогодні ж усе це здавалося якимось зовсім іншим життям. Ілля набрав у каструлю води — його рухи були доведені до автоматизму — і поставив її на конфорку. Тихе шипіння газу порушило мертву тишу. У кухонній шафці знайшлося пів пачки гречки та банка якісної тушонки — залишки волонтерської допомоги, найпоживніша їжа, яку він міг їм запропонувати. Незабаром кімнату наповнив м’який, затишний аромат домашньої їжі.
Позаду нього собака заворушилася. Вівчарка невпевнено підвелася на лапи, її хвіст був опущений, але ледь-ледь погойдувався. Ілля помітив, що вона ще зовсім молода, можливо, роки три, не більше. Її шерсть, що вже підсихала біля обігрівача, відкривала класичний чорно-рудий окрас, хоч і потьмянілий від поганого догляду. Її очі стежили за ним усюди, куди б він не йшов — усе ще насторожені, але вже трохи м’якіші.
— А ти міцніша, ніж здаєшся, — пробурмотів він, знову присідаючи поруч.
Він простягнув руку відкритою долонею догори. Вона понюхала її, а потім, після довгої паузи, обережно ткнулася мокрим носом йому в зап’ястя. Цей жест викликав у нього слабке відчуття тепла, яке не мало нічого спільного з батареєю. Ілля оглянув її лапу і обережно промив поріз вологою тканиною з аптечки.
— З тобою все буде добре, — сказав він, ледь усміхнувшись. — Ти пройшла такий довгий шлях.
Коли каша була готова, він поклав трохи в невелику миску, щедро додав тушонки і поставив перед ними. Собака завагалася лише на мить, а потім почала їсти — повільно і дуже акуратно. Коли вона закінчила, то легенько підштовхнула миску носом до цуценят. Найменше, яке було ледь не вдвічі менше за свого брата, незграбно підповзло і почало жадібно хлебтати залишки.
Ілля відчув, як у горлі знову з’являється клубок. Він сів на підлогу, відкинувшись на стіну, і просто спостерігав. Уперше за дуже довгий час тиша в квартирі не здавалася задушливою. Вона була наповненою. Він притулився потилицею до стіни і тихо промовив:
— Надія… Сміливець… і Малюк.