Промовляючи імена, він вказував пальцем: спочатку на матір, потім на сміливішого цуцика, а тоді на слабшого. Імена пасували ідеально. Вівчарка підняла голову, ніби визнаючи свою нову ідентичність. Тим часом двоє цуценят вже крутилися разом у ковдрі, їхні животи тепер були приємно округленими. Надворі завивав вітер, змушуючи старі дерев’яні вікна деренчати.
Сніг м’яко стукав у шибки. Ілля знову помішав залишки в каструлі, швидше за звичкою, ніж від голоду. Він не звик до компанії. Колись ця печерна самотність його квартири була для нього єдиним надійним сховищем. Але зараз ці стіни здавалися меншими і значно теплішими.
Десь на верхніх поверхах почувся слабкий звук зачинених дверей. У цьому старому будинку на Чоколівці звуки поширювалися швидко, наче сусідські плітки. Спочатку він не звернув уваги. Але згодом пролунав тихий, невпевнений стукіт у його власні двері. Він насупився і прочинив двері наполовину. У напівтемному коридорі стояла Олена Петрівна, загорнута в довге бежеве пальто, з-під в’язаної шапки вибивалося сріблясте волосся.
У руках вона тримала невелику каструльку, накриту кухонним рушником, щоб зберегти тепло. Її щоки були рожевими від морозу.
— Вибачте, що турбую вас, — почала вона; її голос звучав привітно, але трохи невпевнено. — Я живу вище, у тридцять шостій. Хтось із сусідів казав, що до нас недавно переїхав військовий після служби… А коли я побачила вас сьогодні на вулиці, то подумала, що, напевно, це ви.
Вона зробила паузу, глянувши на свою каструльку.
— Я зварила курячого бульйону. Ви виглядаєте як людина, якій не завадить трохи домашнього тепла.
Ілля кліпнув очима, захоплений зненацька.
— Ви… бачили мене з вікна?
Олена Петрівна ледь усміхнулася.
— У моєму віці світ приходить до мене переважно через скло, юначе.
Він на мить завагався, а потім відступив убік.
— Заходьте, будь ласка.
Жінка повільно зайшла досередини, окидаючи поглядом аскетичну кімнату. Коли вона побачила трьох собак біля обігрівача, її рука інстинктивно лягла на груди.
— Ох, Боже мій, — м’яко зітхнула вона. — Які ж вони гарні.
— Вони були дуже голодні, — просто відповів Ілля.
Олена Петрівна поставила свою ношу на кухонний стіл.
— Здається, ви також, — сказала вона, знайшла глибоку тарілку і налила йому щедру порцію гарячого бульйону. — Їжте, поки гаряче. Це небагато, але точно додасть сил.
Ілля мовчки прийняв частування. Перша ложка трохи обпекла язика.
Але це була найсмачніша їжа, яку він куштував за останні місяці.
— Дякую вам, — нарешті тихо промовив він.
Олена Петрівна опустилася навпочіпки біля цуценят, її коліна тихо хруснули. Сміливець незграбно покотився до її черевика, його крихітні лапки роз’їжджалися на старій підлозі. Жінка засміялася — щиро і дуже світло.
— Привіт, малюку, — лагідно сказала вона, обережно підіймаючи цуценя. — Ти в нас справжній дослідник, еге ж?
Вівчарка уважно спостерігала за цим, але не поворухнулася. Її вуха раз сіпнулися, а потім розслабилися. Сміх Олени Петрівни перейшов у м’яку усмішку.
— Я вже так давно не чула власного сміху, — зізналася вона.
Ілля подивився на неї, на глибокі зморшки на її обличчі, на очі, які все ще випромінювали тепло попри прожиті роки.
— У вас, мабуть, раніше були собаки, — сказав він.
— О, так, — кивнула вона. — У нас із чоловіком була золотиста ретриверка, Рада. Вона прожила з нами чотирнадцять років. Коли мого Михайла не стало, я не змогла змусити себе завести іншу собаку. Здавалося, що це означатиме закрити розділ життя, з яким я не була готова прощатися.
Ілля повільно кивнув.
— Можливо, деякі розділи самі відкривають нас знову.
Тоді вона уважно подивилася на нього — по-справжньому уважно — і побачила те, чого не помічало галасливе місто. Страшенну втому, сховану за його зовнішнім спокоєм, і тихий біль у його напруженій поставі. Але вона не стала ні про що розпитувати. Замість цього вона поклала цуценя назад до матері і сказала:
— Ви робите хорошу справу, пане…
— Макаров, — підказав він. — Ілля.
— Що ж, Ілле. Якщо вам щось знадобиться — додаткові ковдри, крупа чи допомога — я живу прямо над вами.
— Я запам’ятаю. Дякую.