Ілля не став заперечувати. Він просто склав флаєр і сховав його в кишеню тактичних штанів. Коли Олена Петрівна розвернулася, щоб піти, Надія підійшла до неї, легенько помахуючи хвостом.
Ближче до вечора небо над Києвом стало свинцевим. Хмари нависли низько і важко. Спочатку піднявся вітер — різкі пориви проносилися вузькими дворами Чоколівки, немов невидимі леза. А потім пішов сніг, густий і невпинний, стираючи кольори та звуки. Місто поринуло в черговий зимовий шторм.
У квартирі Ілля діяв швидко. Коли світло кілька разів кліпнуло і зникло — звичне для киян аварійне відключення через негоду — кімната поринула в темряву. На мить залишилося тільки завивання вітру за вікном. Ілля спокійно дістав потужний тактичний ліхтар, поставив його на стіл, направивши промінь у стелю, і запалив туристичний газовий пальник, щоб трохи нагріти приміщення. Жовтувате світло наповнило кімнату крихким затишком.
Він розстелив на підлозі товстий армійський спальник і кілька ковдр.
— Йдіть сюди, — тихо покликав він собак.
Надія слухняно підійшла, вкладаючись на м’яке. Цуценята миттєво притулилися до її теплого живота. Ілля сів поруч, спершись спиною на стіну. Минуло кілька годин. Квартира почала охолоджуватися, і з рота йшла пара. Раптом у двері тихо постукали.
Він відчинив. На порозі стояла Олена Петрівна з ліхтариком на батарейках. У другій руці вона тримала невеликий кошик.
— У всьому кварталі немає світла, — сказала вона, трохи тремтячи від холоду в під’їзді. — Вирішила перевірити, як ви тут. Я принесла гарячий суп і хліб.
Ілля миттєво відступив:
— Заходьте, поки не змерзли остаточно.
Вони сиділи в напівтемряві, ділячись їжею і теплом. Олена Петрівна розповідала про віялові відключення в дев’яностих, як вони з чоловіком грали в карти при свічках. Її тихий сміх зігрівав кімнату краще за газовий пальник.
Наступний ранок видався тихим і ясним. Коли Ілля відчинив двері, щоб вийти на сходову клітку, він завмер. Прямо біля його порога, чітко відпечатані на нанесеному з відчиненого вікна під’їзду снігу, виднілися сліди.
Це не були звичайні кроки сусіда. Важкі черевики, глибокий протектор. Два комплекти слідів підходили до його дверей, зупинялися… і не вели назад, а спускалися сходами вниз. Хтось стояв тут уночі. Слухав. Чекав.
Військові інстинкти спрацювали миттєво. Ілля зачинив двері, замкнув їх на обидва замки і дістав телефон. Він набрав номер, який дав йому знайомий дільничний.
— Патрульна поліція Солом’янського району, інспектор Ткачук слухає.
— Доброго ранку. Це Ілля Макаров, — рівним голосом сказав він. — Здається, вночі до мене приходили гості. Ті самі, що шукають собак із “чорного розплідника”. У мене під дверима свіжі сліди.
— Зрозумів, — після короткої паузи відповів інспектор. — Буду за двадцять хвилин. Нічого не чіпайте.
Київ швидко повернувся до свого звичного ритму, вдаючи, ніби нічого й не сталося. Комунальні снігоочисні машини проклали вузькі колії крізь замерзлі вулиці, а перехожі знову поспішали тротуарами, сховавши обличчя від вітру і навіть не підозрюючи, що в тихих дворах старої Чоколівки все ще чаїться щось значно гірше за мороз. Але Ілля Макаров не звик заплющувати очі. Він ще давно засвоїв одне просте правило: зло не зникає, якщо його ігнорувати. Воно просто чекає на настання темряви.
Він стояв біля вікна своєї квартири. Світло було приглушеним, кімната купалася в м’якому теплі від обігрівача. Надія лежала біля його ніг, її очі були напівзаплющені, але уважні, а двоє цуценят, Сміливець і Малюк, міцно спали, загорнувшись у плед. Надворі світ був розфарбований у відтінки синього та срібного. Вулиця внизу була майже порожньою, лише зрідка тишу порушував глухий гуркіт випадкової машини.
І ось, відразу після півночі, тишу розірвав звук двигуна, що наближався і раптом стих. Ілля примружився. Він підійшов ближче до скла, обережно, щоб не відкидати тінь на вікно. Трохи далі від ліхтаря припаркувався темний мікроавтобус — старий, із тьмяною від бруду фарбою та покритими льодом колесами. На ньому не було жодних логотипів, лише чорний метал і цілковита тиша. Пульс Іллі не пришвидшився, навпаки — сповільнився. Старі військові інстинкти взяли гору.
Він спостерігав, як із буса вийшли двоє чоловіків у теплих куртках. Високий раз у раз нервово підіймав погляд на вікна будинку. Інший тим часом відчинив задні дверцята. Навіть у тьмяному світлі вуличних ліхтарів Ілля розгледів металеві клітки, складені вздовж стінок салону. Він миттєво дістав смартфон і зробив кілька чітких знімків, наблизивши камеру так, щоб зафіксувати номерні знаки автомобіля. Його щелепа напружилася, коли він оцінив ситуацію.
Потім він мовчки взув свої тактичні черевики і накинув куртку.
— Чекати, — тихо, але твердо наказав він Надії.
Вівчарка тихо заскиглила, але послухалася, ще тісніше притиснувшись до своїх малюків. Сходами Ілля спускався як тінь. Кожен його крок був вивіреним і абсолютно беззвучним. Роки служби в ССО нікуди не зникли. Вони просто відійшли на задній план, терпляче чекаючи саме на такий момент.
Надворі морозне повітря вдарило в обличчя крижаною хвилею, але він цього навіть не відчув. Ілля пірнув за припаркований легковик і прислухався. Високий чоловік, із русявою щетиною та в насунутій на очі чорній шапці, агресивно сперечався з кимось по телефону. Його голос був приглушеним, але дуже роздратованим. Другий, нижчий на зріст, постійно озирався, з його рота виривалися густі хмарки пари. Вони виглядали як люди, які займалися цим брудним бізнесом не перший рік. Обережні, але самовпевнені. Люди, які щиро вірили, що нікому немає діла до їхніх вчинків.
— Ти впевнений, що це тут? — пробурмотів високий, ховаючи телефон.
— Так, — відповів нижчий. — Бос сказав, що місцеві бачили тут одну з наших самок, яку ми втратили минулого місяця. Вона коштує хороших грошей. Забираємо її і щенят теж. Цей тип не буде пручатися. Ніхто ніколи не пручається.
Вираз обличчя Іллі не змінився, але його розум сфокусувався на одній-єдиній меті. Він безшумно обійшов будинок попід стіною, опинившись у них за спиною. І завмер в очікуванні.
Високий дістав з-під куртки коротку металеву монтировку і зробив крок до під’їзду. Ілля вийшов із тіні.
— Ви помилилися адресою.
Обидва злодії миттєво завмерли. Нижчий обернувся першим; його очі розширилися, коли він побачив стійку Іллі. Абсолютно спокійну, збалансовану і нерухому. У поставі цього чоловіка було щось таке, що явно не належало звичайному цивільному.
— Ти ще хто такий, дідько б тебе вхопив? — огризнувся високий.
— Той, кому набридли такі, як ви, — рівним тоном відповів Ілля.
Чоловік зневажливо скривився і зробив крок уперед.
— Слухай сюди, розумнику. Йшов би ти своєю дорогою.
Ілля промовчав. Коли злодій замахнувся монтировкою, ветеран зреагував блискавично. Це був змазаний рух, відточений роками жорстких тренувань. Ілля перехопив зап’ястя чоловіка, різко викрутив його, і залізяка з брязкотом полетіла в сніг.
Другий чоловік кинувся на нього, але Ілля використав інерцію нападника проти нього самого. Коротка підсічка — і злодій з важким гуркотом гепнувся на крижаний асфальт. Високий відхитнувся, хапаючись за вивихнуту руку.
— Тобі кінець, придурку! — виплюнув він, тягнучись вільною рукою до кишені.