Лікарка зняла рукавички і сперлася обома руками на край столу.
— Це вже не перший подібний випадок у моїй практиці. Бачите шрам біля її лапи? Це від жорсткої мотузки або троса. Не випадковість. А те, як розпухли її молочні залози? Її постійно змушували народжувати. Скоріш за все, вона стала жертвою так званих “чорних розплідників”.
Щелепа Іллі зсунулася.
— Ви маєте на увазі…
— Я маю на увазі, — стишила голос Марина, — що хтось робив на ній бізнес. Вона народжувала виводок за виводком. Щенят продавали за безцінь, щоб не привертати увагу клубів чи поліції. А коли вона виснажилася і більше не могла приносити прибуток так само швидко, її просто викинули на вулицю.
На мить єдиним звуком у кабінеті залишилося тихе гудіння люмінесцентної лампи. Ілля дивився на стіл, його кулаки повільно стискалися.
Надія підвела на нього очі — спокійні, але такі, що шукали підтримки. Ніби нагадувала, що зараз їй потрібен не його гнів, а його захист.
— Ви знаєте, де це може бути? — нарешті запитав він. — Хто за цим стоїть?
Марина похитала головою.
— Точно ні. Але є певна тенденція. Такі собаки з’являються кожні кілька місяців. Зазвичай сліди ведуть у промзони або на околиці — на ДВРЗ чи десь під Броварами. Минулого року волонтери накрили одну таку точку, сусіди поскаржилися на жахливий сморід. Але ті, хто це організував, просто зникли.
Погляд Іллі став гострим, як бритва.
— Значить, вони досі десь тут.
— Боюся, що так.
Він повільно видихнув, потираючи великим пальцем шрам на долоні. Цю мітку він отримав багато років тому під час важкої ротації. Тоді його завданням було зупиняти людей, які торгували чужими життями заради влади і грошей. Зараз ситуація здавалася напрочуд схожою. Тільки ворог був дрібнішим. І підлішим.
Марина уважно подивилася на нього.
— Я складу офіційний висновок про стан тварин. І якщо ви вирішите залишити їх собі, я допоможу з вакцинацією та кормом. Але… — вона завагалася. — Будьте обережні, пане…
— Макаров. Ілля.
— Будьте дуже обережні, Ілле. Люди, які займаються таким бізнесом, дуже не люблять зайвої уваги.
Він зустрів її погляд рівно і холодно.
— Я теж її не люблю.
На її губах з’явилася ледь помітна усмішка — суміш поваги і тривоги.
— Все ж таки, пообіцяйте, що не підете шукати їх самостійно.
— Я подумаю над цим, — відповів він, що, звісно ж, не було жодною обіцянкою.
Перед тим, як він пішов, Марина нахилилася до Надії.
— Тепер ти в безпеці, красуне, — лагідно сказала вона, погладивши вівчарку по морді. — Ти молодець.
Вуха Надії нагострилися, і вперше з тієї ночі на засніженій вулиці вона вильнула хвостом. Коли Ілля вийшов на вулицю, знову почався сніг. Тонкі, безшумні сніжинки падали на тлі міського гулу. Він ішов до свого старенького пікапа, відчуваючи, як мороз щипає обличчя. Він уже давно відвик від такого гніву — гніву, який не вибухає, а тихо тліє всередині.
Того ж вечора в квартирі навпроти Олена Петрівна сиділа у своєму кріслі. По радіо, у випуску столичних новин, якраз розповідали про активізацію нелегальних торговців тваринами на Київщині. Жінка насупилася і зробила гучніше. У репортажі згадувалася організація “ЗооВарта” — волонтерська мережа порятунку постраждалих тварин.
Наступного ранку вона постукала у двері Іллі. Він відкрив, усе ще трохи заспаний. Олена Петрівна стояла в пальті, тримаючи в руках якісь папери.
— Я чула про ваш візит до ветеринара, — сказала вона. — Марина з клініки обмовилася знайомим у нашому дворі. Здається, я можу допомогти.
Він здивовано підняв брову:
— Допомогти?
Олена Петрівна простягнула йому старий флаєр, краї якого вже пожовкли від часу. Там був логотип “ЗооВарти”.
— Мій чоловік колись переказував їм гроші з пенсії, — пояснила вона. — Вони допомогли прикрити одну таку “ферму” багато років тому. Можливо, вони знають, що робити зараз.
Ілля довго дивився на папірець.
— Дякую, — тихо відповів він.
Жінка усміхнулася:
— Я знаю цей погляд, Ілле. У мого Михайла був такий самий. Погляд людини, яка збирається зробити щось небезпечне, бо вважає це правильним.