У розкішних, залитих світлом залах Маріїнського палацу її офіційно нагородили відзнакою Президента України «Золоте серце». Її вшанували не лише за особисту, феноменальну хоробрість, а й як живе, яскраве уособлення неймовірного духу всіх українських цивільних. Тих людей, які не носять військову форму чи зброю, але служать своїй країні з не меншою, абсолютною відданістю. Вона стояла на червоному килимі поруч із поважними генералами, міністрами та справжніми Героями України.
Але в глибині цієї величної, розкішної зали, серед сотень спалахів камер, вона шукала поглядом лише одне-єдине обличчя: Максима. Він стояв серед запрошених і ледь помітно, але з неймовірною гордістю кивнув їй. Вона міцно тримала в руках найвищу державну нагороду, досі не до кінця вірячи в реальність усього, що відбувається. Адже у власних очах вона ж була просто звичайною дівчиною, яка того вечора не змогла пройти повз чужу біду.
Того ж самого вечора вони повернулися до її затишної квартири, залишивши весь офіціоз за порогом. Олена обережно, з певною часткою незручності, поставила оксамитову коробку з відзнакою на книжкову полицю. Нагорода опинилася якраз поруч із теплою фотографією її батьків та зібраним із тисячі деталей Lego тим самим маленьким піратським кораблем — символом її важкої реабілітації. Максим, який спостерігав за цим процесом, раптом став дуже серйозним.
— Я більше не хочу втрачати наш час, — тихо, але надзвичайно твердо сказав він, підходячи ближче.
Вона здивовано схилила голову, вдивляючись у його очі:
— Що ти маєш на увазі, Максиме?
— Я не хочу просто приїжджати сюди на вихідні як гість. Я не хочу просто дякувати тобі за врятоване життя. Я хочу бути поруч. Завжди. Кожного дня. Для тебе.
Її серце шалено, немов птах, забилося в грудях. Він не просто казав чергове “дякую”. Своїми вчинками, своїм поглядом і цими словами він казав “я люблю тебе”, навіть не використовуючи цих затертих фраз. Олена ніжно, з безмежною довірою подивилася в його очі і зробила крок назустріч.
— Я так довго чекала, що ти це скажеш, — прошепотіла вона.
Наступного ранку Олена прокинулася не від звуку будильника, а від густого, п’янкого аромату свіжозвареної кави, що розливався квартирою. Максим випередив її і вже повноправно господарював на її маленькій кухні. Він кумедно одягнув її старе, розтягнуте худі сірого кольору і тихо мугикав собі під ніс якусь ліричну пісню «Океану Ельзи», безбожно, але дуже мило фальшивлячи на високих нотах. Вона стояла в дверях спальні, спершись на одвірок, і просто всміхалася, спостерігаючи за ним. Колись вона проливала власну кров на брудному асфальті цього району. Вона кричала від нестерпного болю. Плакала від власного безсилля на килимі.
Але зараз, дивлячись на його широку спину, вона вперше за довгий час відчувала себе в абсолютній, непохитній безпеці. Не тому, що всі її фізичні рани остаточно загоїлися, а тому, що в неї з’явилася справжня надія на майбутнє. Він обернувся, помітивши її, і з теплою усмішкою простягнув їй велике, гаряче горнятко з кавою.
— Доброго ранку, моя героїне.
Вона жартома закотила очі, приймаючи напій.
— Я досі не вважаю себе героїнею, Максиме.
Він нахилився і надзвичайно легко, ніжно поцілував її в лоб, туди, де ще виднівся блідий шрам.
— А я досі категорично з тобою не згоден.
Того ж дня вона мала ще одне важливе інтерв’ю, цього разу для великого, поважного національного видання. Але тепер, маючи підтримку, їй було набагато легше і спокійніше розповідати свою історію на камеру. Коли досвідчений журналіст запитав її: «Про що ви думали в ті страшні, вирішальні секунди тієї ночі?», вона зробила коротку паузу, подивилася на Максима, який стояв за оператором, і чесно відповіла:
— Абсолютно ніпрощо. У мене просто не було часу на глибокі роздуми. Була людина, яка несподівано опинилася в смертельній небезпеці. А в мене були дві ноги, дві руки і серце, що б’ється. Це все екіпірування, що мені було потрібно для прийняття рішення.
І ось так просто, без зайвого пафосу, вона подарувала світові ще одну крилату цитату, яку українці вже ніколи не забудуть.