Василь стояв посеред кімнати, мов громом прибитий, коли адвокат сухо й методично пояснював йому, що Сашко — зовсім не його дитина і він не має на хлопчика жодних юридичних прав. Він ще кволо намагався щось незв’язно бурмотіти на свій захист, але Дмитро різко й безапеляційно його обірвав:
— Хлопець прямо зараз їде зі мною. І я вам дуже не раджу зі мною сперечатися чи влаштовувати цирк — усі необхідні документи вже офіційно оформлені.
Сашко, який, здавалося, давно чекав чогось подібного, на диво швидко й без сліз зібрав свої пластикові машинки в рюкзак і спокійно пішов із новим, справжнім татом.
Василь лишився стояти посеред чужої квартири абсолютно ні з чим — ані родини, ані сина, ані навіть жалюгідних виправдань. Усе його життя, побудоване на брехні та зручності, остаточно рухнуло. Валі було його трохи шкода, десь глибоко в душі, але не надто сильно. Вона своє вже відплакала.
— Удачі тобі, — спокійно кинула вона йому вслід, коли він, згорблений і постарілий на десяток років, мовчки збирав свою потерту валізу й повільно чалапав на метро, щоб повернутися до деспотичної мами на Троєщину.
А потім у житті Валентини все нарешті стало на свої місця. Усе налагодилося так, як і мало бути. Валя й Петро одружилися — дуже тихо, скромно, без зайвого галасу та пафосу, у маленькому РАЦСі на Подолі. Свою романтичну весільну подорож вони провели високо в Карпатах, де вечорами грілися біля вогню великого каміна в затишній дерев’яній хатині, слухаючи шум вітру у смереках.
Їхнє спільне життя стало напрочуд спокійним, глибоким і світлим, як чиста ранкова роса на гірських травах. Валя щодня подумки дякувала прихильній долі за те, що послала їй Петра. Він не просто повернув їй втрачену радість і сенс життя, а зробив найважливіше — він навчив її по-справжньому поважати й любити себе.
А як там поживає Василь? Хай живе так, як сам знає і як заслужив. Її це більше абсолютно не обходило.