Валя ж, за своєю природою, не любила нікому скаржитися на долю. Але з Петром Григоровичем усе було інакше — він став саме тією людиною, кому вона могла без страху відкрити зболену душу. Про раптовий “переїзд” Василя вона йому ще не встигла розповісти — так прикро збіглося, що Петро саме поїхав у справах до Львова на якусь закриту виставку старовинних ікон. Та коли він повернувся до Києва, приховувати гірку правду стало просто неможливо. Валя зателефонувала йому, голос її тремтів, і вона виклала все як є, а потім несміливо спитала:
— Петре Григоровичу… може, вам краще приходити до мене тоді, коли їх не буде вдома? Вони ж, мабуть, у парк підуть чи ще кудись на вихідних…
— Ні, — пролунав у слухавці твердий, непохитний голос Петра. — Я приходитиму до вас саме так, як і планував, пані моя. Ні від кого ховатися я не збираюся.
Наступного ж дня, рівно о призначеній годині, він з’явився на порозі — у своєму незмінному елегантному костюмі, з розкішним букетом осінніх хризантем, фірмовим “Київським” тортом на білочці та дорогим роботом на радіокеруванні для малого Сашка. Василь у цей час якраз сидів за кухонним столом і сьорбав чай. Коли Петро зайшов на кухню, спершу все йшло напрочуд мирно. Інтелігентний дідусь спокійно розповів, що свого часу купив частку в цій квартирі виключно заради світлих спогадів про повоєнне дитинство, коли він малим хлопчиськом ганяв голубів саме в цьому київському дворі.
— Ого, та ви ж, я дивлюся, справжній багач! — єхидно хмикнув Василь, прискіпливо оцінюючи поглядом дорогий годинник на руці гостя. — Молодиці, певно, так і липнуть з усіх боків? Великі гроші в будь-якому віці особисте життя влаштують без проблем! А такому простому роботязі, як я, доводиться брати те, що вже є під рукою…
Валя болісно скривилася — Василь, як завжди у своєму репертуарі, не втримався від брудної шпильки. Вона чудово знала його дріб’язкову, заздрісну вдачу, але цього разу він ще й на неї відверто натякнув, знецінюючи при сторонніх. І це її добряче, по-справжньому розлютило.
Але Петро Григорович лише тепло всміхнувся, ніби абсолютно не помітив Василевої отруйної колкості, і напрочуд спокійно, з гідністю відповів:
— Ні, шановний пане, молоді столичні красуні вже не мають жодних шансів. Моя душа вже давно і міцно зайнята. І хто б міг подумати, що свою справжню долю я знайду на старості літ саме в цій квартирі!
— Та невже? — зневажливо пирхнув Василь, закочуючи очі. — Що, одну з наших місцевих бабок із лавки біля під’їзду собі приглянули для компанії?
Валя інстинктивно затамувала подих, намагаючись відчайдушним поглядом зупинити Петра, захистити його від цього бруду. Але той лише безмежно тепло глянув їй просто в очі й обережно, але впевнено взяв її за руку.
— Ні, — м’яко сказав він, і його голос заповнив усю кімнату. — Моєю останньою, справжньою любов’ю, що повернула мені радість життя після важкої втрати дружини, стала Валентина.
На кухні миттєво запала мертва, густа тиша. Чути було лише, як тихо гуде холодильник. Василь сидів, завмерши, і витріщившись на них обох так, ніби щойно побачив справжніх привидів. Петро ніжно й дуже обережно стиснув Валіну долоню. Його сині очі сяяли такою щирістю, що вона фізично відчула, як тепло розливається в її грудях, витісняючи весь багаторічний холод.
— Це що, якийсь дурний жарт? — нарешті хрипко видавив із себе Василь, кліпаючи очима. — Валя, ти це серйозно зараз? Як мені це взагалі розуміти?
Вона глибоко зітхнула й почала пояснювати — дуже спокійно, рівним тоном, ніби розповідала про прогноз погоди на завтра. Вона сказала, що Петро став для неї надійною опорою в найтемніші, найстрашніші дні її самотності. Що саме він навчив її знову цінувати життя, радіти найменшим дрібницям — від ароматної кави у “Львівській копальні кави” до неспішних вечірніх прогулянок під квітучими київськими каштанами.
— Я чудово знаю, що люди за спиною скажуть, — додала вона, гордо піднявши підборіддя. — Мовляв, така різниця у віці, яка там може бути любов, суцільний розрахунок? Але це справжня любов. Бо це не лише швидкоплинні почуття, а глибока дружба, абсолютна повага й розуміння з півслова. Це щось набагато більше, ніж звичайні слова можуть пояснити. І я в своєму виборі впевнена на всі сто відсотків.
Почувши це, Василь буквально вибухнув. Він підскочив зі стільця й почав несамовито кричати. Він волав, що вона нахабно бреше, що зацікавилася цим старим дідом виключно через його товстий гаманець та спадщину. Кричав, що вона не має жодного морального права так розпусно себе поводити саме зараз, коли він, її законний чоловік, милостиво готовий прийняти її назад і довірити їй виховання Сашка.
— Тобі що, материнства не вистачає, га?! — істерично репетував він, аж слина бризкала на всі боки.
Потім він раптом різко замовк, важко хапаючи повітря, і подивився на неї розгублено, жалюгідно. Валі на якусь коротку мить стало його навіть шкода — він виглядав таким дрібним і загубленим. Але саме в цю секунду вона згадала ту саму важливу пропозицію, яку Петро зробив їй напередодні свого від’їзду до Львова.
— Петре, — тихо, але дуже виразно сказала вона, дивлячись ювелірові просто в очі. — Я згодна. Я хочу бути твоєю дружиною.
Василь дихав так важко, ніби щойно пробіг марафон, його обличчя налилося багрянцем. Він явно збирався вибухнути новою, ще бруднішою тирадою, і Валя навіть злякалася за Петра — а що, як цей гарячкуватий, неадекватний дурень зараз кинеться з кулаками на літню людину?
Але саме в цю напружену до межі мить у двері квартири коротко й вимогливо задзвонили. Валя пішла відчиняти, відчуваючи, як серце тривожно калатає в грудях. На порозі стояло троє абсолютно незнайомих чоловіків. Один із них, що стояв попереду, був одягнений у дорогий, строгий діловий костюм, а двоє інших, міцної статури, мовчки височіли позаду, наче професійні охоронці.
— Добрий день, — обережно привіталася Валя, не знімаючи ланцюжка. — Ви хто такі?
— Нам терміново потрібен Василь, — спокійним, але владним тоном відповів чоловік у костюмі, одразу ж представившись приватним юристом.
Те, що відбулося далі у Валіній вітальні, нагадувало гостросюжетний телесеріал на “1+1”. З’ясувалося, що за маленьким Сашком приїхав його справжній, біологічний батько — Дмитро, успішний бізнесмен із Дарниці. Люба, як виявилося, роками вела подвійне життя і зраджувала Василеві ще з ним.
А перед самою своєю раптовою смертю, відчуваючи біду, вона встигла зізнатися Дмитрові, що Сашко — це його рідна кров. Усе це вже було офіційно підтверджено терміновим ДНК-тестом. Дмитро приїхав разом із досвідченим юристом та власною охороною, щоб абсолютно законно забрати свого сина додому.