Він грюкнув дверима так, що здригнулися шибки. Десь у глибині під’їзду з надривним стогоном заскрипів старий ліфт. Валя залишилася в абсолютній, дзвінкій тиші, відчуваючи, як її повільно затягує в липкий, густий туман. Весь її світ, вибудований на любові та терпінні, перекинувся догори дриґом.
Вона сиділа на підлозі кухні, безсило притулившись спиною до білої стінки холодильника. Очі були прикуті до вишневого пирога, що продовжував спокусливо парувати на столі, наповнюючи кімнату ароматом, який тепер здавався їй запахом зради.
Як це можливо? Син? Розум відмовлявся складати цей пазл. Вона ж роками плекала мрію про дитину. Скільки порогів лікарень було оббито, скільки гірких пігулок проковтнуто під пильним наглядом суворих лікарів? Вона пам’ятала кожен візит до кабінету УЗД, цей холодний гель на животі та монотонне гудіння апарата, яке ніколи не приносило омріяної звістки. Це вона мала подарувати Василеві спадкоємця, ще тоді, коли вони були молодими, коли гуляли нічним Києвом і вірили, що все попереду. Але доля лише глузливо сміялася їй в обличчя.
Скільки було тих безсонних ночей, коли сльози вбиралися в подушку, а надії танули, як останній березневий сніг на Подолі? Від розпачу Валя навіть зважилася на відчайдушний крок — поїхала до знахарки в глухе село під Черніговом. Вона пам’ятала ту подорож: вологий запах лісу, стару хату і свій сором. Віддала за “лікування” чималу ціну: три кілограми свіжої свинини з базару та золоті сережки — єдину пам’ять, що лишилася від бабусі. Стара бабка довго водила жилавими руками над її головою, щось шепотіла, а потім сухо буркнула:
— Готово. Іди собі.
— Коли ж я завагітнію? — несміливо запитала Валя, затамувавши подих на порозі хати.
— А звідки мені знати? — відмахнулася стара, навіть не глянувши на неї. — Як природа захоче, так і буде. Але слухай сюди, дитино: спробуй із іншим мужиком. Буває, що саме в тому вся біда ховається, а не в тобі.
Валя тоді спалахнула від сорому, наче її вдарили по щоці. Зрадити Василя? Вона навіть у найсміливіших думках не могла припустити такого святотатства. Коли на неї заглядалися інші чоловіки — чи то молодий сусід із третього поверху, чи привітний продавець на ринку, — вона завжди опускала очі й почувалася винною перед чоловіком лише за те, що хтось інший помітив її вроду. Ні, зрада — це була не її історія. Вона любила його віддано, хоча з роками й сама почала забувати, за що саме.
Тепер же, розпластавшись на холодному лінолеумі, Валя не помітила, як із її грудей вирвалося виття. Спершу воно було тихим, схожим на скавучання пораненого звіра, але з кожною секундою набирало сили, стаючи голоснішим. Сльози текли нескінченною рікою, заливаючи обличчя. Вона закинула голову назад, впираючись потилицею в тверду поверхню, сподіваючись, що так можна зупинити цей потік.
“Хтось плаче… мабуть, від великого горя”, — майнула в голові дивна, відсторонена думка. І лише за мить вона усвідомила: цей розпачливий голос, що розривав вечірню тишу квартири, належав їй самій.
Валя підвелася, судомисто тримаючись за край столу. Ноги не слухалися. Вона наосліп дійшла до ванної кімнати, але сили знову покинули її. Впавши на холодні кахлі, вона дотягнулася до крана й увімкнула воду на повну потужність. Хай цей шум заглушить її ридання. Хай вода змиє цей день. За що? Чому саме зараз, коли вона так старалася? Як він посмів назвати її “нікчемною”?
Вода з крана гуділа, нагадуючи звук старого трактора на сільському полі, а Валя сиділа на підлозі, намагаючись вхопити бодай одну думку, яка б не розсипалася в прах. Питання крутилися в голові, наче розлючені бджоли у вулику. Як Василь міг вести подвійне життя? Звідки взявся цей син? Невже всі ці роки, поки вона виварювала його сорочки та чекала з роботи, він мав іншу реальність?
Невже вона дійсно заслужила бути викинутою, як старий, протертий до дірок кухонний рушник? Валя ущипнула себе за руку — раз, другий, третій. Шкіра пекла, біль був гострим і справжнім. Це не був нічний кошмар. Це було її нове життя.
— Дурна я… яка ж я дурна, — прошепотіла вона, витираючи долонями мокре обличчя.
Спираючись на умивальник, вона повільно підвелася й повернулася на кухню. Пиріг досі стояв там. Він пахнув вишнями, домом, спокоєм — усім тим, чого в неї більше не було. Апетит зник, натомість з’явилася якась дивна, тупа порожнеча. Валя відрізала шматок, заварила собі міцного чаю в старій емальованій кружці — тій самій, з якою тато колись ходив у походи.
Вона їла повільно, механічно пережовуючи тісто, ніби намагалася цим пирогом залатати діру в грудях.
Як же так? Невже я дала йому привід? Хіба я не була ідеальною дружиною? Хіба я не присвятила йому кожну хвилину свого існування?