Валентина була киянкою до мозку кісток. Вона народилася в простій, порядній родині. Мати її, тендітна жінка з вічно холодними руками, викладала музику в школі на Подолі. Вона вчила дітей бачити красу в гамах і сонатах. Батько ж був людиною праці — гнув спину на заводі, де виготовляли м’ясні консерви та шпроти. Звичайне, стабільне радянське життя.
Але в дев’яностих усе змінилося. Батько ризикнув: кинув завод і поринув у вир бізнесу, щиро повіривши, що зможе вирвати родину з бідності. І в нього вийшло. Гроші потекли рікою, наче води Дніпра під час весняної повені. Родина змінила тісну, галасливу комуналку на Оболоні на розкішну квартиру в самому центрі міста. Але багатство не зіпсувало батьків — вони залишилися тими ж простими людьми. Не купували золотих унітазів, а вкладали кожну копійку в комфорт житла та майбутнє єдиної доньки.
Валя виросла тихою, домашньою дівчиною. Вона не шукала пригод, закінчила курси бухгалтерського обліку й влаштувалася в невелику контору, що торгувала соками. Вона планувала спокійне життя, мріяла про таку ж стабільність, яку мав її батько на заводі. Аж поки в її житті не з’явився Василь…
Валентина згадувала, як усе починалося з Василем, ніби переглядала старе, чорно-біле кіно на плівці, що вже давно пожовкла та потріскалася від невблаганного часу. Їй тоді щойно виповнилося двадцять вісім — вік, коли подруги вже нянчили первістків, а батьки крадькома зітхали, дивлячись на її самотність. І тут з’явився він. Високий, статний, із гострим, пронизливим поглядом і глибокими ямочками на щоках, від яких так мліли всі її знайомі дівчата.
Працював він тоді у рекламному відділі якоїсь дрібної фірми, що безперебійно гнала на продаж дешеві тумбочки та скрипучі розкладачки. Його минуле здавалося Валі трохи романтичним, хоча й плутаним: до того, як розповідав сам Василь, він покинув медичний університет у Вінниці, а ще раніше встиг попрацювати технологом на молокозаводі. Батьків Валі ця строката біографія неабияк бентежила. Вони, люди старої закалки, не розуміли, що це за чоловік такий, який до тридцяти років не може визначитися зі своїм місцем під сонцем. Але Валя лише безтурботно відмахувалася від їхніх пересторог:
— Та яка різниця, мамо? Головне, що він добрий і зі мною поводиться як із принцесою!
І справді, на початку їхнього знайомства Василь здавався ідеалом. Він ніколи не підвищував голосу, не вживав алкоголю, а свою матір, Марію Степанівну, поважав і слухався так, ніби вона була святою. Та жінка, зі свого боку, при кожній нагоді любила театрально розповідати всім навколо, що заради єдиного сина так більше заміж і не вийшла — усю себе, до останньої краплі, віддала своєму Васі. Валі ця відданість здавалася неймовірно зворушливою. Батьки довго придивлялися до майбутнього зятя, сумнівалися, але врешті-решт таки благословили весілля, бажаючи доньці щастя.
Після скромного розпису батьки здійснили справжній подвиг заради молодих: самі перебралися в тісну квартирку на Лук’янівці, а Валі з Василем залишили свою розкішну оселю — стару, ще дореволюційну квартиру з ліпниною, неймовірно високими стелями й велетенськими вікнами, з яких відкривався розкішний вид на розлогі київські каштани.
Проте життя у шлюбі дуже швидко втратило святковий блиск і перетворилося на в’язку рутину. Але Валя, як слухняна дружина, ніколи не скаржилася. Щовечора вона покірно стояла біля плити, виварюючи для Василя наваристі борщі чи висмажуючи котлети. Вона до блиску натирала підлогу, використовуючи літри “Містера Пропера”, бо чоловік виявився патологічно гидливим до найменшої пилинки. Вона мовчки ковтала нескінченні повчання свекрухи про те, як правильно крохмалити чоловікові сорочки, щоб комірці стояли ідеально рівно.
Василь безапеляційно заявив, що сімейний бюджет — це винятково чоловіча справа. Тож Валі доводилося принизливо звітувати за кожну витрачену гривню, приносячи додому чеки з продуктових крамниць. Подружок вона бачила дедалі рідше — Василь вважав, що заміжній жінці гуляти кав’ярнями з кимось, окрім законного чоловіка, вкрай несерйозно. А про друзів-чоловіків годі було й думати: навіть випадкова розмова з колишнім однокласником розцінювалася ним як “напівзрада”. Валя з усім погоджувалася, переконуючи себе, що це і є справжня родина.
Усе остаточно зламалося чотири роки тому, коли лікарі, ховаючи очі, винесли безжальний вердикт: дітей у неї не буде. Василь відтоді миттєво охолов до неї, ставши байдужим і холодним, немов той вчорашній суп, залишений на столі. Свекруха ж не втомлювалася боляче дорікати при кожній зустрічі, сичучи крізь зуби: “Треба було до весілля по лікарях бігати та перевірятися, щоб мого сина не дурити й життя йому не ламати!”
І ось тепер — жирна крапка. Згадуючи все це, Валя підвелася з-за столу, механічно допила давно остиглий чай і глянула на вишневий пиріг. Половину вона непомітно для себе з’їла, хоч тепер і відчувала пекучий сором за свій апетит у таку трагічну хвилину. Але що їй лишалося? Звичне життя розсипалося на друзки, як крихке печиво в слабких руках, а цей солодкий смак хоч трохи зігрівав зболену душу. Вона глибоко зітхнула й побрела до ванної вмиватися. Льодяна вода трохи привела її до тями.
“Як він там живе з тією, іншою?” — майнула думка, поки вона насухо витирала змарніле обличчя махровим рушником. Може, Василь і там не знайшов свого омріяного раю?