Лікар зберіг професійну нейтральність, хоча в його очах читалася тривога:
— Їй потрібна негайна, дуже складна терапія і, швидше за все, терміновий діаліз. Ви… ви її родич? Чоловік?
Максим завагався лише на долю секунди.
— Так, — відповів він твердо, сам дивуючись впевненості у власному голосі. — Я беру на себе всі витрати. Робіть усе можливе і неможливе.
Експрес-аналізи швидко підтвердили найгірші побоювання: важке ураження нирок, потрібна екстрена очистка крові. Максим без вагань підписав усі необхідні документи, надав дані своєї преміальної страховки та платинової картки, діючи так впевнено, ніби піклувався про цю жінку все своє життя.
Минуло кілька виснажливих годин. Максим сидів у тихому, бездоганно чистому коридорі клініки, а обабіч нього тулилися виснажені емоціями близнюки. Хлопчики прихилилися до його плечей, борючись зі сном, але природа брала своє. Жоден із них не відходив від дверей палати інтенсивної терапії, поки лікарі буквально не виставили їх у коридор на час проведення процедури.
— Мама… мама помре? — раптом пошепки запитав Лука, і його дитячий голосок зламався від жаху.
Максим подивився вниз, прямо в ці блакитні очі, які здавалися зараз занадто дорослими і повними болю.
— Ні, — відповів він із такою залізною впевненістю, на яку тільки був здатний. — Вона зараз отримує найкраще лікування в цій країні. Вона сильна.
— А що буде далі? — запитав Захар, кліпаючи важкими повіками. — Ми ж не можемо жити в лікарняному коридорі назавжди…
Це питання повисло в повітрі важкою хмарою. Максим був настільки зосереджений на порятунку Катерини, що абсолютно не думав про наступний крок. Але зараз, уявивши, як він відправляє цих двох дітей назад у ту холодну, порожню хрущовку на Борщагівці, поки їхня мати бореться за життя, він відчув фізичну нудоту. Це було неприпустимо.
— Ви поїдете зі мною, — раптом почув Максим власні слова. Вони злетіли з його губ раніше, ніж мозок встиг проаналізувати наслідки. — Будете жити в моєму домі. Тільки доти, поки мама не одужає.
Близнюки обмінялися недовірливими поглядами.
— У вас, напевно, дуже велика квартира? — обережно запитав Лука, намагаючись уявити дім цього загадкового рятівника.
— Велика, — підтвердив Максим, уперше за багато років відчувши дивну ніяковість через свої статки. — Там вистачить місця для вас обох.
Коли стан Катерини нарешті стабілізували і вона заснула під дією препаратів, до них підійшла старша медсестра з бланками щодо опіки над дітьми на час перебування матері в реанімації. Максим майстерно взяв ситуацію під контроль, авторитетно заявивши, що діти залишаться з ним. Його тон не залишав жодного простору для сумнівів чи зайвих запитань.
Перед тим як покинути клініку, Максим стояв у дверях палати і мовчки спостерігав, як хлопчики прощаються зі своєю непритомною мамою. Кожен із них ніжно, з такою трепетною любов’ю поцілував її в бліде чоло, що Максиму знову перехопило подих. Ці діти, які мали б бути зламані жорстокими обставинами бідності та страху, випромінювали таку шалену любов і стійкість, що розбудили в його душі щось, що спало роками.
Дорога до маєтку Максима минула в абсолютній тиші. Близнюки міцно притиснулися одне до одного на задньому сидінні, лише зрідка перешіптуючись, поки вогні нічного Києва поступово змінювалися темним лісом та ідеальними газонами елітного передмістя.
Коли позашляховик нарешті зупинився перед масивними кованими воротами, а потім плавно під’їхав до велетенського будинку в Конча-Заспі, втома хлопчиків на мить вивітрилася. Її замінив чистий, непідробний шок. Вони з відкритими ротами дивилися на масштаби маєтку, що м’яко підсвічувався архітектурними ліхтарями.
— Ви… ви живете тут зовсім один? — запитав Захар, обережно ступаючи на ідеальну бруківку, щойно водій відчинив їм двері.
Максим кивнув, раптом подивившись на свій дім їхніми очима. Величний, розкішний, статусний. І абсолютно, нестерпно порожній. У ньому було все, окрім того, що дійсно мало значення.
— Не сьогодні, — тихо відповів Максим, поклавши руки на їхні тендітні плечі і ведучи до масивних вхідних дверей. — Сьогодні ви тут зі мною.