Ранкове сонячне світло лилося крізь високі панорамні вікна, коли Захар і Лука обережно, ніби маленькі мишенята, почали досліджувати свій тимчасовий дім. Масштаби маєтку просто приголомшували їхню дитячу уяву: кришталеві люстри, що звисали зі склепінчастих стель, картини, які, ймовірно, коштували дорожче за все, що вони бачили у своєму житті, і довжелезні коридори, які вели до нескінченної кількості кімнат.
— Як думаєш, у нього є басейн? — захоплено прошепотів Лука.
— Напевно, цілих три, — відповів Захар, благоговійно проводячи долонею по гладеньких мармурових перилах сходів.
Хлопчики ночували в гостьовому люксі, який був більшим за їхню двокімнатну хрущовку на Борщагівці. Ліжка виявилися настільки м’якими, що дітям здавалося, ніби вони сплять на справжнісіньких хмаринках. Попри страшну тривогу за маму, дитяча цікавість тимчасово взяла гору над страхом, і вони із захопленням відкривали для себе кожен новий куточок володінь Максима Гордієнка.
Максим мовчки спостерігав за ними з відкритих дверей свого просторого кабінету, тримаючи в руці горнятко міцної ранкової кави. Він уже встиг зробити кілька важливих дзвінків, особисто проконтролювавши план подальшого лікування Катерини, переніс усі ранкові наради з інвесторами і дав чітку вказівку своїй економці купити для хлопчаків усе необхідне: від чистого одягу до нових зубних щіток. Він і сам не міг логічно пояснити власні вчинки.
— Щойно телефонували з клініки, — неголосно повідомив Максим, коли хлопчики визирнули з-за рогу коридору. — Стан вашої мами стабілізувався. Вона дуже добре реагує на лікування.
На обох дитячих личках миттєво спалахнув абсолютно ідентичний вираз безмежного полегшення.
— А ми зможемо її сьогодні побачити? — з надією в голосі запитав Лука.
— Після обіду, — твердо пообіцяв Максим. — А зараз скажіть, ви вже снідали?
Близнюки синхронно похитали головами. Максим провів їх до величезної світлої кухні, де його економка, пані Ганна, вже накрила стіл. Літня жінка здивовано підняла брову, побачивши таких незвичних гостей у домі свого завжди суворого шефа, але не сказала ні слова, просто поставивши перед дітьми тарілки з гарячими млинцями.
— Їжте, — скомандував Максим, паралельно перевіряючи робочі повідомлення в телефоні. Хлопчиків не треба було просити двічі: вони накинулися на їжу з ледь прихованим відчаєм дітей, які давно не їли досхочу.
Пізніше, коли Максим відписував на електронні листи партнерів, він по почув якийсь галас у коридорі.
— Туди заходити не можна, хлопчику, — суворо, але спокійно казала пані Ганна.
Максим відчинив двері кабінету і побачив, як Захар намагається зазирнути за спину економки, просто на двері в самому кінці коридору. Кімнату, яку Максим завжди тримав під надійним замком.
— Ці двері завжди зачинені, пане Максиме, — ніяковіючи, пояснила пані Ганна шефу. — Я намагалася їм це пояснити.
— Усе гаразд, пані Ганно, — перебив її Максим, але його голос раптом став металевим і напруженим. Він перевів погляд на близнюків: — Ця кімната — моя особиста територія. Весь інший будинок у вашому розпорядженні, можете гратися де завгодно. Але ці двері залишаються зачиненими. Зрозуміло?
Обидва хлопчики злякано закивали, принишклі від його раптової холодності.
Того ж дня після обіду водій Максима повіз їх на Печерськ, до приватної клініки. Катерина вже прийшла до тями. Хоча вона все ще виглядала неймовірно слабкою, її обличчя миттєво засяяло, щойно вона побачила своїх синів.
— Мої хлопчики… — прошепотіла вона, коли діти обережно, боячись зачепити крапельниці, обійняли її. — Я так хвилювалася за вас.
— Мамо, дядя Максим дозволив нам пожити у своєму величезному будинку! — захоплено торохтів Лука. — Ти не уявляєш, який він гігантський! Там стільки місця!
Очі Катерини знайшли Максима, який незручно переминався з ноги на ногу в дверях палати.
— Я… я просто не знаю, як вам віддячити, — тихо промовила жінка, і на її очі навернулися сльози вдячності.
— Не варто, — сухо відповів Максим, знову ховаючись за звичною маскою ділової відстороненості. — Усе нормально.
До палати зайшов лікар і почав пояснювати стан Катерини максимально простими словами, щоб діти не лякалися.
— Нирки вашої мами дуже втомилися і тимчасово перестали нормально працювати. Зараз ми допомагаємо їм очищувати кров за допомогою спеціальних сучасних апаратів, поки вони лікуються.
— А вона одужає? — із завмиранням серця запитав Захар, міцно тримаючи мамину руку.
— З таким інтенсивним лікуванням — обов’язково, — підтвердив лікар. — Але на це потрібен час.
Дорогою назад до Конча-Заспи близнюки сиділи тихо, переварюючи інформацію про мамину хворобу.
— Чому ви нам допомагаєте? — раптом порушив тишу Лука.
Максим довго дивився у вікно на вечірні вогні Києва, що пролітали повз. І справді, чому? Він витратив роки на те, щоб звести непробивні мури навколо себе, сфокусувавшись виключно на своїй IT-імперії. Навіщо ризикувати знову відчути біль, впускаючи у своє життя цих абсолютно чужих людей?
— Іноді людям просто потрібна допомога, — зрештою відповів він, уникаючи глибшої, страшнішої правди.
Тієї ночі, коли близнюки вже міцно спали, Максим стояв перед зачиненими дверима в кінці коридору, до болю стискаючи в руці холодний ключ. За цими дверима було заховано все, що він так відчайдушно намагався забути. Фотографії, дитячі іграшки, спогади, застиглі в часі, наче комахи в бурштині. Його пальці міцніше стиснули ключ, але потім повільно розтиснулися.
Не сьогодні. А можливо, й ніколи.
Але за його спиною величезний будинок вже відчувався інакше. Це більше не був порожній, холодний монумент його фінансовому успіху. Він тимчасово ожив, наповнившись енергією та присутністю дітей. Це відчуття було водночас неймовірно затишним і до жаху лякаючим.
Минув тиждень. Життя в маєтку увійшло в новий, несподіваний ритм. Щоранку Максим прокидався раніше, ніж зазвичай, мимоволі прислухаючись до звуків життя у своєму колись абсолютно німому домі. Тупіт дитячих ніжок по сходах, їхні жваві перешіптування, навіть дрібні братерські суперечки — усе це стало новим саундтреком його буднів.
Персонал маєтку адаптувався з професійною ефективністю, хоча й не без цікавості. Пані Ганна регулярно забивала холодильник дитячими йогуртами та фруктами, а садівник тепер щодня відповідав на сотні запитань про квіти та дерева від двох однакових “хвостиків”, що невідступно слідували за ним ідеальними газонами.
— Дядю Максиме? — Захар невпевнено підійшов до Гордієнка, коли той працював у своєму домашньому кабінеті. — А ми зможемо поїхати до мами сьогодні?
Максим кинув погляд на свій годинник.
— Поїдемо одразу після обіду. Як вам ваша кімната? Усе гаразд?
— Вона просто крутезна! — очі Захара радісно засяяли. — А Лука знайшов у великій шафі справжні шахи. Ви… ви вмієте грати?
Пальці Максима завмерли над клавіатурою ноутбука.
— Колись умів.
— А ви могли б нас навчити? Якось…
Відмовити цьому повному надії дитячому погляду було просто неможливо.
— Можливо, згодом, — відповів Максим, повертаючись до екрана.