Холодний осінній вітер безжально пронизував алеї столичного Маріїнського парку, підхоплюючи пожовкле листя і жбурляючи його просто на стареньку, пошарпану часом дерев’яну лавку. Там, зіщулившись від ранкової прохолоди, тихо сиділи двоє хлопчаків. Захар та Лука Волошини, ідентичні близнюки — аж до дрібного ластовиння, що розсипалося на їхніх змерзлих носах, — тулилися одне до одного, намагаючись хоч трохи зігрітися.
Між ними, на холодному дереві лавки, стояла яскраво-червона іграшкова машинка. Її краї вже давно стерлися від частих падінь, але пластиковий дах усе ще виблискував, коли на нього потрапляли рідкісні промені ранкового сонця.
— Хтось обов’язково має її захотіти, — пошепки промовив Захар, нервово крутячи іграшку маленькими змерзлими пальцями. — Це ж найкрутіша тачка у світі. У неї навіть дверцята відчиняються.
Лука мовчки кивнув, важко ковтнувши тугий клубок у горлі. Його погляд відчайдушно сканував натовп, що безперервно рухався повз них.
Шлунок хлопчика жалібно забурчав, але він змусив себе не звертати на це уваги. Вони нічого не їли ще з учорашнього, дуже скромного сніданку, але зараз їжа не мала жодного значення. Не тоді, коли їхня мама лежала бліда, слабка і майже непритомна в їхній крихітній холодній квартирі на околиці міста.
— Давай спробуємо он там, ближче до виходу з урядового кварталу, — запропонував Лука, вказуючи тремтячою рукою на широку алею, де солідні люди в дорогих пальтах поспішали у своїх важливих справах.
Близнюки рішуче підвелися, стратегічно зайнявши позицію біля перехрестя алей. Для своїх десяти років вони демонстрували неймовірну мужність. Їхні абсолютно однакові блакитні очі, зазвичай веселі й дитячі, зараз дивилися на кожного перехожого із серйозною, відчайдушною надією.
— Перепрошую, пане! — дзвінко гукнув Захар до високого чоловіка в ідеально скроєному костюмі. — Ви не хотіли б купити нашу машинку? Вона дійсно особлива!
Чоловік навіть не сповільнив кроку, лише відвів погляд і пройшов повз, ніби хлопчиків не існувало. І так тривало весь ранок. Столичний ритм поглинав людей: хтось пробігав повз, занурений у смартфон, хтось кидав на дітей побіжні, сповнені жалю погляди, а більшість — просто вдавали, що не помічають двох змерзлих дітлахів із простягнутою іграшкою.
— Нам треба старатися краще, — зрештою промовив Лука. Його голос зрадницьки зірвався, на очах виступили сльози. — Мамі потрібні ліки вже сьогодні. Інакше…
Тим часом на протилежному боці парку, біля елітного житлового комплексу, м’яко загальмував чорний преміальний позашляховик. З нього неквапливо вийшов високий, статний чоловік.
Максим Гордієнко звичним рухом поправив комір свого кашемірового пальта ручної роботи, коротко кивнувши водієві, який щойно підтвердив розклад його післяобідніх зустрічей. У свої сорок два роки Максим побудував “Gordienko Group” — глобальну IT-імперію, що диктувала правила гри на ринку. Його ім’я в ділових колах Києва та далеко за його межами було синонімом інновацій, жорсткої ділової хватки та абсолютної беземоційності.
— Я пройдуся парком пішки. Треба подумати, — кинув він водієві. — Чекай мене на протилежному боці за п’ятнадцять хвилин.
Максим рушив алеєю впевенним, стрімким кроком. Його обличчя залишалося непроникним: у голові він подумки перевіряв квартальні звіти та вибудовував стратегію поглинання компанії-конкурента. Він майже не фіксував людей навколо себе, сприймаючи їх лише як рухомі перешкоди на своєму шляху. Аж раптом тоненький дитячий голос прорізався крізь його залізобетонні думки.
— Дядечку… Будь ласка, купіть нашу машинку.
Крок Максима збився. Щось у цьому голосі — якась абсолютно недитяча, надломлена щирість — змусило його зупинитися. Він повільно опустив погляд і побачив двох хлопчиків-близнюків. Вони дивилися на нього знизу вгору, їхні однакові личка були напружені від тривоги та холоду.
Один із них простягав йому іграшкову машинку так обережно і трепетно, ніби це був найдорожчий артефакт у світі.
— Ми її продаємо, — продовжив хлопчик, ковтаючи холодне повітря. — Вона дуже швидка. І дверцята відчиняються, дивіться…
Максим зловив себе на тому, що не може відвести погляду від цих дітей. У грудях раптом з’явилося дивне, давно забуте відчуття — ніби щось боляче стиснулося. Щось у їхніх серйозних, благальних обличчях, у тому, як дбайливо вони тримали цю пластикову іграшку, ніби прощалися з найбільшим скарбом, резонувало в ньому так сильно, що він не міг цього пояснити. Логіка бізнесмена відступила на задній план.
— Скільки? — раптом почув Максим власний голос.
Близнюки перезирнулися. В їхніх очах спалахнув промінь надії.
— Скільки зможете дати, — тихо відповів той, що тримав машинку. — Нам просто дуже потрібні гроші для мами. Вона… вона дуже хвора.
Погляд Максима затримався на іграшці. Було очевидно, що її безмежно любили. Вона була чистою, попри свій вік, на блискучому пластику виднілися відбитки крихітних пальців, які тримали її сотні, тисячі разів. Сам не до кінця розуміючи, що робить, Гордієнко дістав із внутрішньої кишені пальта шкіряний гаманець і витягнув звідти кілька новеньких купюр по тисячі гривень.
— Ось, тримайте, — сказав він, простягаючи гроші. — Цього вистачить?