Катерина з подивом спостерігала за цією сценою.
— Ви впевнені, Максиме? Ви ж завжди працюєте по суботах.
— Робота нікуди не втече, — відповів він.
Їхні погляди зустрілися на мить, і в цьому мовчазному контакті було повне розуміння того, наскільки епохальним був цей крок для людини, яка колись замінила словом “компанія” слово “життя”.
Цей похід до музею став справжньою поворотною точкою. Уперше вони вибралися кудись усі разом не заради медичних процедур, а просто для задоволення. Вони виглядали як справжня сім’я, ловлячи на собі зацікавлені погляди киян. Хтось навіть упізнав відомого мільярдера в компанії красивої жінки та двох однакових шибеників, але Максиму, який зазвичай маніакально дбав про свою приватність, було абсолютно байдуже.
— Дядю Максиме, подивіться! — гукнув Захар, стрибаючи біля гігантського кістяка мамонта в центральній залі. — Він навіть більший за той джип, на якому ми їздимо!
Максим несподівано для себе повністю поринув у їхній ентузіазм. Він терпляче відповідав на сотні запитань про доісторичних істот, дістаючи з нетрів пам’яті факти, які колись читав із дитячих енциклопедій Тарасику. Коли Лука абсолютно природним, інстинктивним рухом схопив Максима за велику долоню, щоб потягнути до наступної вітрини, чоловік не відсмикнув руку. Він міцно стиснув маленькі пальчики у відповідь. Ще кілька місяців тому такий фізичний контакт здався б йому неможливим.
Катерина сиділа на дерев’яній лавці в залі музею, спостерігаючи, як ці троє з захопленням розглядають скам’янілості. У її душі вирував складний коктейль емоцій. Максим перетворився з лякаючого, холодного благодійника на когось абсолютно іншого. На чоловіка, який щиро полюбив її дітей. На чоловіка, який наважився знову відкрити своє серце, незважаючи на панічний страх.
І найтривожнішим для неї було усвідомлення того, що вона відчувала до нього вже далеко не просто вдячність. Це було щось набагато глибше і сильніше.
— Морозива? — запропонував Максим, коли вони вийшли з прохолодного музею на залиту сонцем бруківку біля станції метро “Театральна”, помітивши неподалік ятку з крафтовим італійським джелато.
Близнюків не треба було вмовляти. Поки діти побігли вперед обирати смаки, Максим і Катерина йшли слідом трохи повільніше.
— Дякую вам за сьогоднішній день, — сказала вона, ховаючи очі за сонцезахисними окулярами. — Я дуже давно не бачила їх такими щасливими і безтурботними.
— Мені теж сподобалося, — зізнався Максим. — Навіть більше, ніж я міг уявити.
— У вас талант спілкуватися з дітьми. Ви такий терплячий. Далеко не кожен чоловік зміг би так…
Максим зупинився, спостерігаючи, як близнюки жваво сперечаються біля вітрини з морозивом.
— З ними дуже легко. Вони дивовижні.
— Ви дали їм щось безцінне, — тихо промовила Катерина, підійшовши ближче. — Відчуття стабільності. Безпеки. Чоловічу підтримку, якій вони можуть довіряти.
Максим повернувся до неї. Його обличчя стало вкрай серйозним.
— Катерино… щодо того, про що ми говорили минулого тижня. Про ваш пошук квартири на Дарниці.
— Максиме… — вона спробувала його м’яко зупинити. — Ми не можемо залишатися у вашому світі вічно. Ви і так зробили для нас стільки, скільки не зробила б жодна людина на планеті.
— А що, якщо… я хочу, щоб ви залишилися?
Ці слова повисли між ними в теплому весняному повітрі, обважнілі від сенсів, які жоден із них поки не був готовий проговорити до кінця. Перш ніж Катерина встигла хоч щось відповісти, до них підбігли близнюки, гордо тримаючи в руках величезні ріжки з шоколадним та фісташковим морозивом.
— Дядю Максиме, а ми зможемо поїхати в парк наступних вихідних покататися на велосипедах? — із надією запитав Лука, вимазавши носа шоколадом.
— Можливо, — відповів Максим, не зводячи очей з Катерини. — Побачимо.
Того ж вечора, коли хлопчаки захоплено переказували пані Ганні всі подробиці походу до музею, Максим знайшов Катерину в кімнаті Тарасика. Вона стояла біля вікна, задумливо роздивляючись модель літака, підвішену під стелею.
— Знаєте, я завжди вважала, що поїхати звідси — це єдине правильне рішення, — сказала вона, не обертаючись. — Для вас. І для нас. Чистий розрив, поки ніхто не встиг занадто сильно прив’язатися і не зробив собі боляче.
Вона нарешті повернулася і подивилася йому просто у вічі:
— Але зараз… зараз мені здається, що це вже неможливо.
Максим зробив крок усередину кімнати. Цей простір більше не був склепом, наповненим лише болем і тугою за минулим. Тепер тут з’явилося щось нове. Надія.
— Тоді не їдь, — просто і тихо сказав він.
Сліпуче ранкове сонце заливало простору кухню маєтку, коли Катерина готувала сніданок. Жінка рухалася з тією природною легкістю, яка яскраво свідчила про її одужання. Аромат свіжозвареної кави та гарячих млинців наповнив повітря, створюючи атмосферу такого глибокого домашнього затишку, який ще півроку тому здавався в цьому холодному будинку абсолютно неможливим.
— Допомога потрібна? — запитав Максим, зайшовши на кухню. Замість звичного, ідеально випрасуваного ділового костюма на ньому були прості домашні джинси та светр.
Катерина тепло всміхнулася, не відриваючись від плити.
— Можете накрити на стіл. Наші футболісти мають спуститися з хвилини на хвилину.