Гіперчутливою. Це слово вдарило інакше, ніж усі попередні. Тепер ішлося вже не про житловий простір. Ішлося про мою дієздатність. Про переписування реальності. Якщо я “надто чутлива”, значить, я можу бути “розгубленою”. А якщо я розгублена — змусити мене підписати папери стає набагато простіше.
До кінця дня вони подумки зробили перепланування половини будинку. Богдан навіть запропонував знести частину стіни у вітальні, щоб “розширити простір”. Я одразу уявила, як будівельний пил осідає на оправлені в рамку нагороди мого покійного чоловіка.
— Ні, — різко сказала я.
Вони обидва завмерли.
— Що? — перепитала Тая.
— Жодні стіни тут зноситися не будуть.
Вона кинула на Богдана багатозначний погляд. Той самий погляд, яким обмінюються подружжя, коли вважають когось неадекватним. З другого поверху з тупотом збігли діти, сперечаючись, у якій спальні краще світло.
— Тату! — крикнула Ліля. — Мама сказала, що ця кімната буде моєю!
Буде. Не “може бути”. Не “ми ще подумаємо”.
Я відчула, як усередині мене щось осіло ще глибше. Не паніка. Не злість. Стратегія.
Після того, як вони нарешті поїхали (а Богдан на прощання ще раз нагадав “подумати про формальності найближчим часом”), я піднялася нагору. Покривала на ліжках були зібгані. Мій улюблений плед валявся наполовину на підлозі. Одні дверцята шафи залишилися відчиненими. Це було ледь помітно, але це була справжнісінька окупація.
Того вечора я зробила те, чого не робила вже багато років. Я дістала блокнот.
Я записала дату, час їхнього прибуття. Записала про рулетку, про фотографії сходів, про коментар щодо мого віку і “чутливості”. Записала згадки про папери та обіцянки, які вони давали дітям щодо моїх кімнат. Я задокументувала все.
Потім я відчинила свій кабінет, дістала металеву скриньку і перевірила її вміст. Документи на право власності. Страховки. Банківські виписки. Копії всього найважливішого. Усе було на місці. Поки що.
Я зачинила скриньку і знову замкнула її, але цього разу поклала ключ в іншу кишеню. Бо якщо моя донька думала, що може поступово розмити межі моєї власності — м’яко, ввічливо, під маскою родинної турботи, — вона сильно недооцінила шістдесятишестирічну жінку, яка пережила буремні дев’яності, фінансову кризу, втрати і десятиліття догляду за тяжкохворим чоловіком.
Можливо, я рухаюся не так швидко, як колись. Але тепер я збиралася рухатися дуже обережно. А обережність може бути значно небезпечнішою за швидкість.
Три дні по тому з’явилася рієлторка. Вона приїхала на бежевому седані, який виглядав надто вилизаним для звичайного збігу обставин. Я якраз підрізала кущі самшиту біля веранди, коли вона впевнено покрокувала доріжкою. Під пахвою вона тримала шкіряну теку, а її усмішка була настільки відполірованою, що, здавалося, відбивала сонячне проміждя.
— Марія Павлівна? — запитала вона солодким голосом.
— Так.
— Я Світлана. Працюю з вашою донькою та зятем. Вони згадували, що ви розглядаєте різні варіанти щодо цієї нерухомості.
Варіанти. Знову це слизьке, розмите, небезпечне слово. Я повільно випросталася, обтрушуючи землю з садових рукавичок.
— Я нічого не розглядаю, — сказала я рівно.
Її усмішка на мить здригнулася, але не зникла. Професіоналів вчать працювати із запереченнями.
— Звісно-звісно, — защебетала вона. — Я просто подумала, що було б корисно зробити попередню оцінку вартості. Ринок зараз дуже сприятливий. А родинні переоформлення — це взагалі звична практика в нашому агентстві.
Родинні переоформлення. Ніби мова йшла про те, щоб передати тарілку з пирогами через стіл.
— Я вас не запрошувала, — відповіла я.
Вона перенесла вагу з ноги на ногу.
— Таїсія сказала, що ви відкриті до діалогу.