Ось воно. Навіть без натяків на делікатність. Я витримала її погляд достатньо довго, щоб їй стало незатишно. А потім спокійно промовила:
— Моя донька може говорити лише за себе. Не за мене.
На якусь мить повітря між нами стало густим. Вона завагалася, потім ввічливо кивнула.
— Якщо ви передумаєте, моя візитка всередині теки, — вона простягнула її мені.
Я не взяла. Після того як вона пішла, я зайшла в будинок і замкнула двері. Мої руки не тремтіли. Це мене навіть здивувало. Я очікувала, що відчую злість. Натомість я відчула щось значно холодніше. Усвідомлення. Тая не питала, чи може вона залучити рієлтора. Вона просто вирішила це за мене.
Того ж вечора донька зателефонувала.
— Світлана заходила? — запитала вона ніби між іншим.
— Заходила.
— І?..
— І я сказала їй, що не продаю і не переоформлюю будинок.
На лінії запанувала важка тиша.
— Мамо, — почала вона, і її голос напружився. — Чому ти така вперта? Чому все ускладнюєш?
Я ледь не розсміялася. Ускладнюю? Відколи бажання залишитися у власному домі стало називатися “впертістю”?
— Я нічого не ускладнюю, — відповіла я спокійно. — Я просто дуже чітко висловлюю свою позицію.
— Тобі не потрібно стільки простору! — натиснула вона. — Це непрактично.
— Я чудово з усім справляюся.
— Я не про це…
Але вона мала на увазі саме це. Є такий специфічний тон, який діти починають використовувати, коли вирішують, що їхні батьки здають позиції. Він ледь вловимий. М’який. Майже співчутливий. І якщо ти не будеш обережною, він може просочитися у твої власні думки, змусивши тебе повірити у власну немічність. Я категорично відмовлялася це дозволити.
— Таю, — сказала я. — Цей будинок — не спільний проєкт нашої родини, який ви можете оптимізувати на свій розсуд.
Вона різко видихнула в слухавку:
— Ти робиш цей процес болісним для нас усіх.
Ні. Я робила його видимим.
Після того, як ми поклали слухавку, я вийшла в коридор і подивилася на стіни іншими очима. Я уявила, як чужі люди ходять цими кімнатами. Уявила, як Богдан торгується за ціну. Уявила, як підписую папери в тихому кабінеті нотаріуса, поки мені гладять руку і кажуть, що “так буде краще для всіх”. А потім я уявила дещо інше. Вибір. І він належав не їм. Він належав мені.
Наступного дня вони приїхали знову. Цього разу без рулетки. Без удаваних усмішок. Тая стояла у вітальні зі схрещеними на грудях руками. Богдан сперся на одвірок так, ніби він уже був господарем цього дому.
— Нам треба серйозно поговорити, — почала донька.
— Я слухаю.
Вона зробила крок ближче.
— Ти не можеш вічно ігнорувати реальність. Рано чи пізно тобі знадобиться допомога. Хіба не краще вирішити ці питання зараз, поки ти ще… дієздатна?
Дієздатна. Ось воно. Не пошепки. Не натяком. Сказано прямо в очі. Я витримала її погляд.
— Дієздатна для чого саме?
Вона зам’ялася. Лише на мить. Але я це помітила.
— Для того, щоб керувати всім цим, — сказала вона, обводячи рукою кімнату. — Будинком. Фінансами. Рішеннями.
Богдан відкашлявся.
— Ми просто думаємо наперед, Маріє Павлівно.
Я підійшла до буфета і налила собі склянку води. Повільно. Виважено. Звук води, що наповнювала скло, здавався гучнішим, ніж зазвичай. Потім я обернулася.
— Мені шістдесят шість років, — сказала я. — Не дев’яносто шість. Я сама воджу авто. Я готую. Я вчасно сплачую комуналку. Я сама піднімаюся своїми сходами. Якщо ви так стурбовані моєю дієздатністю, можливо, вам варто перевірити власні амбіції.
Щоки Таї спалахнули.
— Ми намагаємося тобі допомогти!
— Ні, — тихо відповіла я. — Ви намагаєтеся мене усунути. Списати з рахунків.
Це слово влучило в ціль. Бо саме цим усе і було. Не турботою. Не любов’ю. Логістикою. Вперше від початку цієї історії я побачила, як крізь її стриманість пробивається роздратування.
— У тебе розвивається параноя! — огризнулася вона.
Як цікаво. Коли жінка захищає свою незалежність, її називають параноїком. Коли інші кружляють над її майном, мов стерв’ятники, вони називають себе практичними.
Втрутився Богдан.
— Ніхто нікого не списує з рахунків.
Але він не заперечив існування паперів. Він не заперечив візит рієлторки. Він не заперечив, що міряв мій коридор. Того вечора вони поїхали дуже швидко. Жодних розмов за вечерею. Як тільки їхня машина зникла за поворотом, я вийшла на веранду і простояла там довше, ніж зазвичай. Маски були скинуті.
Ізоляція почалася так тихо, що я майже захопилася їхньою точністю. Тієї суботи мав відбутися мій книжковий клуб. Ми збираємося раз на місяць — шестеро жінок віком від шістдесяти до сімдесяти восьми років, по черзі приймаємо гостей, п’ємо міцну каву і сперечаємося про сучасні романи так, ніби це олімпійський вид спорту. Цього місяця була моя черга приймати гостей.
О десятій ранку я зателефонувала Таї. Ще на початку тижня вона обіцяла заїхати в одну відому кондитерську на Подолі і привезти лимонні еклери. Вона не взяла слухавку. Об одинадцятій — теж тихо.