Наступного ранку Богдан з’явився сам. Такого раніше ніколи не траплялося. Він лише раз постукав і відчинив двері власним ключем ще до того, як я встигла дійти до коридору.
— Вам справді варто краще замикати двері, — кинув він ніби між іншим.
— Я замикаю, — відповіла я.
Він тонко посміхнувся.
— Просто турбуюся про вас.
Богдан пройшов до вітальні без запрошення і сів на крісло. Широко розставив ноги, немов уже був повноправним господарем цього простору.
— Нам потрібно мислити практично, Маріє Павлівно, — почав він свій монолог. — Ринок зараз на підйомі. Відсотки за кредитами терпимі. Було б нерозумно чекати.
— Чекати на що? — запитала я, схрестивши руки на грудях.
— На вигоду для всіх. — Він відкинувся на спинку. — Я навіть не підозрював, що ваш будинок — це якийсь недоторканний музей.
— А я не підозрювала, що мій будинок — це громадський актив, — парирувала я.
Він сухо хмикнув:
— Та годі вам, ми ж одна родина.
Потім він трохи нахилився вперед, і його голос різко впав на кілька тонів:
— Тая дуже хвилюється. Вона вважає, що ви… здаєте позиції.
Я витримала його погляд, не змигнувши.
— Он як?
— Ви стали забудькуватою. Занадто різко реагуєте. Сприймаєте все надто близько до серця.
— Я сприймаю свою власність близько до серця, — виправила я.
Цього разу він не посміхнувся.
— Ви ж не хочете, щоб усе це перетворилося на брудний процес, правда?
Ось воно. Не зовсім пряма погроза. Але достатньо близько до неї.
— І який вигляд має цей “брудний процес”? — запитала я тихо.
Він завагався, підбираючи слова.
— Ну, якщо медична комісія визначить, що ви не повністю здатні керувати своїми активами, події можуть розгортатися дуже швидко. Органи опіки та суди зазвичай ставлять у пріоритет стабільність інтересів дітей.
Дітей. Моїх онуків щойно перетворили на важіль судового тиску.
— Як цікаво, — м’яко сказала я. — А я чомусь завжди думала, що суди ставлять у пріоритет факти та докази.
Його щелепа напружилася.
— Ви нас абсолютно неправильно розумієте.
— Ні, — рівним голосом відповіла я. — Я розумію вас просто ідеально.
Він різко підвівся.
— Ми намагаємося допомогти до того, як почнеться подальша деградація.
Деградація. Він дуже хотів, щоб я проковтнула цей термін. Щоб я повірила в неминучість свого занепаду. Натомість я теж підвелася.
— Наступного тижня я маю плановий медичний огляд, — збрехала я гладко і не кліпнувши оком. — У свого власного сімейного лікаря.
Це змусило його завмерти.
— Я… не знав про це, — розгублено сказав він.
— Ви не знаєте про дуже багато речей, Богдане.
Тиша затягнулася. Потім він коротко кивнув:
— Що ж, подивимося, що скаже ваш лікар.
І він пішов. Щойно за ним зачинилися двері, я повільно видихнула. Вони прискорювали темп. А отже, мені доведеться рухатися набагато швидше, ніж я планувала.
У четвер я сама поїхала до офісу Данила Ігоровича в Ірпені — тихому передмісті, де пахло обсмаженою кавою та сосновою хвоєю. Його кабінет був скромним. Жодних кричущих дипломів у золотих рамах. Лише стелажі з товстими юридичними довідниками та фотографія золотистого ретривера на столі.
Він слухав. Справді слухав. Коли я закінчила переповідати все — про рієлторку, скасований запис, медичний шантаж і коментар про “юридичну дієздатність”, він відкинувся в кріслі.
— Ви не розгублені, Маріє Павлівно, — сказав він прямо.
— Ні.
— Вами просто грамотно маніпулюють.
— Саме так.
Він коротко кивнув:
— Тоді ми зробимо зустрічний хід.
Він чітко і без зайвої води окреслив варіанти. Відкличні трасти. Договори довічного утримання з жорсткими обмеженнями. Попереджувальні заяви до нотаріусів. А потім він сказав дещо інше.
— Ви можете продати будинок, — спокійно промовив він. — На ваших власних умовах. Тихо. Без публічних оголошень.
Ця ідея прослизнула в кімнату, наче свіжий протяг. Продати. Не їм. Комусь іншому.
— Якщо ви продасте нерухомість до того, як буде ініційовано будь-який юридичний процес щодо вашої дієздатності, — продовжив адвокат, — їм просто не буде чого оскаржувати. Актив зникає. Важіль впливу випаровується.