О дванадцятій почали сходитися мої гості. Ні еклерів. Ні Таї. Ні пояснень. Я написала їй повідомлення.
«Вибач, мамо. Зовсім вилетіло з голови. Дуже багато справ». Вилетіло з голови. Вона ніколи не забуває про те, що приносить їй користь. Ми впоралися і без десерту. Пані Надія принесла домашнє вівсяне печиво. Пані Віра — яблучну пастилу. Але я помітила дещо інше. Дві з них дуже обережно і співчутливо запитали, чи все у мене добре. Вони сказали, що Тая телефонувала їм і згадувала, ніби я останнім часом “дуже перевтомлююся і багато забуваю”.
Перевтомлююся. Я усміхнулася.
— Зі мною все чудово.
Але зерно сумніву вже було посіяне. Пізно ввечері я перевірила автовідповідач на домашньому телефоні. Одне повідомлення було з приватної клініки — адміністраторка підтверджувала запис на прийом, якого я ніколи не робила. Коли я перетелефонувала, дівчина на тому кінці дроту здавалася спантеличеною.
— Ваша донька записала вас на комплексне обстеження когнітивних функцій. Просто планова перевірка пам’яті.
Планова. Ніхто не записує здорову жінку на перевірку пам’яті без причини. Хіба що ця причина — створення медичної документації для суду.
Того вечора Тая заїхала сама. Без чоловіка. Вона зайшла на кухню і важко опустилася на стілець.
— Ти мене сьогодні зганьбила, — сказала вона.
— Тим, що провела свій книжковий клуб? Чи тим, що поводилася як нормальна людина, коли ти всім розповідаєш, що це не так?
Вона закотила очі.
— Мамо, люди починають помічати.
— Помічати що?
— Що ти забуваєш елементарні речі. Що ти стала агресивною і постійно захищаєшся.
Я пильно подивилася на неї.
— Я нічого не забуваю.
— Ти забула про запис до лікаря, — відбила вона.
— На який я не записувалася?
Вона запнулася. Лише на частку секунди. Але я це побачила.
— Я просто намагаюся допомогти! Якщо ми виявимо проблему зараз, нам буде легше потім.
А потім вона сказала те, що остаточно розставило все по місцях.
— У Богдана є знайомий невропатолог у хорошій приватній клініці. Він може тебе оглянути. Просто щоб переконатися, що ти залишаєшся юридично дієздатною.
Юридично дієздатною. Фраза була вивірена, як скальпель хірурга. У мене перехопило подих. Не від страху, а від такої гострої ясності, що аж зарізало в очах. Вони не просто планували переїхати в мій дім. Вони збирали на мене досьє.
Я підійшла до комори і дістала банку абрикосового варення, яке закрила минулого літа. Мені треба було потримати в руках щось звичайне. Щось тепле і своє.
— Я не піду до жодного лікаря, якого ви мені нав’язуєте, — спокійно сказала я.
Її очі звузилися.
— Чому ти так опираєшся всьому?
— Бо опір — це єдине, що стоїть між мною і повним стиранням мене як особистості.
Вона різко підвелася.
— Ти просто не розумієш, як усе ускладнюєш.
Після того, як вона пішла, я довго сиділа за кухонним столом. У темряві. Будинок тепер відчувався інакше. Він не був захоплений фізично — він був в облозі стратегічно. Про мене говорили. Без мене. Формували образ: перевтомлена, забудькувата, агресивна. Якщо повторювати ці слова достатньо довго, вони перетворяться на медичний висновок. А медичний висновок — на рішення суду.
Я пішла у свій кабінет, відкрила блокнот і зробила нові записи. “Слова про перевтому перед подругами”. “Запис до лікаря без згоди”. “Згадка про знайомого лікаря Богдана”. Фразу “юридично дієздатна” я підкреслила двічі.
Потім я відкрила ноутбук. Не для того, щоб сперечатися чи шукати будинки для престарілих. Я шукала адвокатів з питань нерухомості та сімейного права, які б працювали за межами мого району — десь в Ірпені або Броварах, подалі від зв’язків зятя.
Якщо моя донька тихо готувалася до війни, я теж мала підготувати свою артилерію.
Я зателефонувала трьом. Перший не взяв слухавку. У другого секретарка розмовляла так, ніби робила мені ласку. Третій підняв слухавку після другого гудка. Його звали Данило Ігорович. Його голос був спокійним і виваженим. Він не перебивав, коли я розповіла про рієлторку і запис до невропатолога без мого відома.
— Вона зробила що? — тихо перепитав він.
Я повторила.
— Вас оглядав якийсь лікар? Ви щось підписували?
— Абсолютно ні.
Пауза. Не ніякова — розрахункова.
— Маріє Павлівно, — сказав він нарешті. — Перш ніж ми продовжимо… Ви почуваєтеся в безпеці у власному домі?
Це запитання застало мене зненацька. Бо я раптом зрозуміла всю його глибину.
— Так, — відповіла я після роздумів. — Фізично — так. Але я не почуваюся захищеною.
— Це важлива різниця, — відповів адвокат. — Ви повинні зрозуміти одну річ. Якщо хтось намагається довести вашу недієздатност, медична документація стає їхньою головною зброєю. Вам потрібен власний захист. І власна стратегія.
Захист. Це слово лягло мені на душу, як ключ, що ідеально повернувся в замку. Ми домовилися про консультацію на четвер.