— Тьотю Аліно, будь ласка… нам дуже холодно.
Цей голос був ледь гучнішим за шепіт. Він пробивався крізь важкі вхідні двері моєї квартири, але прошив мене наскрізь, немов крижана вода. Я рвучко схопила телефон із тумбочки біля ліжка. У повній темряві екран висвітив цифри: 3:17 ночі.
Моє серце вже калатало як шалене. Я побігла в коридор, ледь не перечепившись через кут журнального столика у вітальні.
Глянувши у вічко, я заклякла. У тьмяному світлі під’їзду столичної багатоповерхівки тулилися одне до одного три маленькі постаті. Я відчинила двері з такою силою, що вони з гуркотом вдарилися об стіну.
— Назаре? Боже мій, що сталося?
Мій дванадцятирічний племінник стояв на порозі і бив дрижаками. Його тонка піжамна футболка прилипла до худеньких грудей від холодного поту, незважаючи на лютий лютневий мороз. За його спиною ховалася дев’ятирічна Софія. Вона так міцно стискала рученята наймолодшого, шестирічного Олеся, що її кісточки побіліли.
На них не було ні курток, ні шапок, ні навіть зимового взуття. Лише тонкі домашні шкарпетки з мультяшними героями, які тепер перетворилися на сіре, роздерте в лахміття місиво від довгої ходьби по мерзлому асфальту.
— Де ваші батьки? — слова вирвалися з моїх вуст різкіше, ніж я того хотіла. — Діти, зараз глибока ніч!
— Вони нас замкнули, — голос Назара зірвався.
Він так відчайдушно намагався бути сміливим, триматися як дорослий чоловік, але я бачила, як він ламається зсередини.
— Ми не знали, куди ще піти, тьотю Аліно. Ми йшли пішки. Це зайняло… це зайняло дуже багато часу.
У мене все всередині обірвалося.
— Пішки? Назаре, надворі мінус вісім! Звідки ви йшли?
— Від нашого дому, — зуби Софії цокотіли так сильно, що вона ледь вимовляла слова. — Ми йшли від самого дому.
Майже сім кілометрів. Від їхнього елітного котеджного містечка на Осокорках до мого спального району на Дарниці. Вони пройшли сім кілометрів посеред мертвої, глухої зими у самих лише піжамах.
Я схопила їх за зледенілі руки і буквально затягла всередину. Мої власні пальці тремтіли, коли я наосліп клацала пультом від кондиціонера, виставляючи обігрів на максимум. Губи Назара мали лякаючий синюватий відтінок. Маленький Олесь навіть не плакав. Він просто дивився в порожнечу скляним, абсолютно порожнім і переляканим поглядом. Жодна шестирічна дитина у світі не повинна мати таких очей.
— Ковдри… — пробурмотіла я, кидаючись до шафи в спальні. Вигрібала все: пледи, пухові ковдри, махрові халати. — Мені потрібні всі ковдри. І… Боже мій, ваші ноги.
Коли я опустилася на коліна у вітальні, щоб оглянути їхні ступні, мені довелося зціпити зуби, аби не закричати від люті, яка підступала до горла. Їхні розірвані шкарпетки подекуди просто примерзли до шкіри. Ліва нога Софії налилася тривожним червоним кольором — там точно мали з’явитися пухирі від обмороження. Пальчики Олеся були восково-білими, немов у ляльки.
— Розкажіть мені, що саме сталося, — попросила я, змушуючи свій голос звучати максимально спокійно і лагідно.
Я обережно закутувала крихітне тіло Олеся в електричний плед із підігрівом.
— Почніть із самого початку.