За своєю старою звичкою, я приїхала заздалегідь. На мені була та сама пудрова сукня. М’які складки тканини на талії, жодних кричущих деталей чи зайвого блиску. Волосся було акуратно, волосинка до волосинки, зібране на потилиці. На губах — ледь помітна помада. Це був ідеальний, виважений та стриманий образ. Саме те, що, за всіма правилами, мала б одягнути мати на найважливіший день у житті свого єдиного сина.
Я йшла через величезний просторий хол абсолютно сама, відчуваючи себе крихітною краплиною в цьому морі розкоші. Дівчина-координатор на рецепції з черговою, завченою посмішкою простягнула мені іменну картку-бейдж. Вона дивилася на мене так, ніби взагалі гадки не мала, хто я така і що тут роблю. На цупкому картоні було надруковано просто: “Софія Гавриленко”. Жодної, навіть найменшої згадки про те, що я — мати нареченого. Жодної спеціальної шовкової стрічки чи бутоньєрки, якими щедро рясніли груди численних родичів з боку нареченої.
Я потримала цей шматок картону в руці якусь коротку мить, важко ковтаючи гірку, колючу грудку в горлі, а потім мовчки причепила його до свого перламутрового кардигана.
Усередині головного залу запрошені гості вже збиралися невеликими галасливими групками. Над м’якою, розслабляючою лаунж-музикою витав безтурботний сміх. Вишколені офіціанти в білих рукавичках безшумно ковзали між людьми, тримаючи таці, вщерть заповнені кришталевими келихами з ігристим та мініатюрними закусками, які виглядали занадто дорого і надто претензійно. Я помітила Олексія ближче до сцени. Він стояв поруч зі своєю Аліною, оточений щільним кільцем галасливої компанії людей, обличчя яких я бачила вперше у своєму житті. Він мене не помітив.
Один із весільних розпорядників, метушливий молодий хлопець у вузьких штанах із професійною гарнітурою у вусі, плавним жестом запросив мене пройти до столика в самому дальньому, напівтемному кутку залу. Я сторопко озирнулася довкола. На столиках, розташованих ближче до молодят, красувалися вишукані каліграфічні таблички: “Колеги нареченого”, “Родина нареченої”, “Батьки свідка”.
Моя ж картка на тому далекому столі містила лише одне-єдине слово: “Софія”. Без прізвища. Без будь-якого статусу чи спорідненості. Ніби я була випадковою перехожою.
Я тихо сіла між поважним чоловіком, який працював страховим агентом, і жвавою жінкою, яка тримала еко-ферму десь на Закарпатті. Обидва виявилися винятково ввічливими людьми. Але проблема полягала в тому, що жоден із них ніколи раніше навіть не перетинався з Олексієм. Більшу частину цього довгого вечора вони жваво спілкувалися виключно між собою, буквально перекидаючись фразами через мене, наче я була порожнім місцем.
Коли настала черга тостів, мікрофон плавно передавали від розчуленого батька Аліни до її старшого брата, а потім естафету перехопила її сусідка по кімнаті з часів університету. Залом лунали гучні, розкотисті жарти про божевільні студентські вечірки, авторські фруктові наливки і кумедні, теплі спогади з якогось літнього табору. В якийсь момент, наче схаменувшись, хтось із гостей вигукнув із натовпу, чи не хоче сказати своє слово мама нареченого. Аліна легко, мов дзвіночок, розсміялася просто в мікрофон, кинула коротке “можливо, трохи пізніше”, і святкова програма невблаганно покотилася далі. Мені так і не дали слова.
Коли офіціанти нарешті принесли гаряче, за нашим столиком запанувала незручна тиша. Я замовила курку. Вона виявилася настільки сухою, що її важко було проковтнути. Свіжа, ароматна булочка з маслом так і залишилася лежати на самому краю моєї порцелянової тарілки абсолютно недоторканою. Я краєм ока помітила, що ніхто за моїм столиком теж не здолав свою порцію до кінця. Десерти виглядали набагато краще, ніж смакували насправді. Від одного маленького шматочка вишуканого лимонного тарта мені стало більше гірко на душі, ніж солодко в роті.
За весь цей нескінченний вечір Олексій так і не підійшов до мого столика. Жодного разу. Ні на хвилину. Він кружляв у танці з Аліною, потім запросив її матір, потім довго танцював із якоюсь їхньою далекою тіткою. А я сиділа і покірно чекала. Тричі нервово поправляла край своєї пудрової сукні, з усіх сил намагалася привітно посміхатися весільному фотографу, який двічі пройшов повз мене, навіть не потрудившись підняти об’єктив своєї дорогої камери.