До самого кінця вечора я просто сиділа на своєму орендованому стільці, немов заціпенівши. Мене оточували брудні тарілки і люди, які вже наполовину розійшлися по своїх автомобілях. Я повільно, майже механічно згорнула лляну серветку і акуратно підсунула її під край порожнього келиха. Ніхто не підійшов до мене попрощатися. Ніхто в цьому величезному залі навіть не помітив того моменту, коли я мовчки підвелася і тихо вийшла у прохолодну, байдужу ніч.
Минув цілий тиждень після весілля, перш ніж на екрані мого телефону висвітилося ім’я Олексія. Він подзвонив і сказав, що хоче запросити мене на вечерю у свій новий дім. Тільки ми вдвох. Одразу додав, що Аліна цього вечора зустрічається зі своїми подругами. Його голос звучав підкреслено бадьоро, але якось занадто виважено, штучно. Я шкірою відчувала, що він докладає надзусиль, аби здаватися невимушеним. Я тихо відповіла, що обов’язково приїду, не ставлячи жодних зайвих запитань.
Того вечора я знову одягла той самий м’який кардиган. Той самий, у якому колись, здавалося, в минулому житті, вперше привезла маленького, беззахисного Льошу з пологового будинку до нашого дому. Він досі ніжно і тепло обіймав мої зап’ястя. Я напекла повний плетений кошик вівсяного печива з волоськими горіхами і дбайливо, шар за шаром, загорнула його у фольгу, щоб воно зберегло своє тепло до самої зустрічі.
Дорога до міста минала в суцільній мовчанці. Траса була абсолютно сухою, а небо над головою — щільно затягнутим тим важким, свинцево-сірим покривалом, яке змушує тебе фізично відчувати, що зима ще й не думала закінчуватися, навіть якщо календар на стіні вперто стверджує протилежне. Новий будинок Олексія знаходився в охайному, ультрасучасному котеджному містечку на самісінькій околиці столиці. Стильна, ідеально рівна цегляна кладка, геометрично підстрижені кущі, однакові ліхтарі на кожному ґанку та холодне око камери у дверному дзвінку. Це було місце, де все виглядало бездоганно, але якось пластиково і трохи штучно.
Він відчинив мені двері зі швидкою, відрепетированою ввічливою посмішкою. Коротко обійняв мене — так відсторонено, що ледь торкнувся моїх напружених плечей. Махнув рукою і сказав, що кухня знаходиться просто по коридору.
Але, переступивши поріг кухні, я зрозуміла, що вечеря не була готова. Натомість моїм очам відкрився стіл, сервірований на двох, вже відкоркована пляшка дорогого червоного вина і невеликий, ідеально рівний стос паперів, акуратно покладений поруч із тарілками для салату. Папери були рясно скріплені спеціальними неоновими закладками-стікерами, а зверху по діагоналі, ніби чекаючи свого виходу, лежала важка, дорога синя ручка.
Олексій налив мені келих вина, чергово, без жодного інтересу запитав, як минула моя дорога, зробив побіжний комплімент моєму печиву. Його тон здавався завченим напам’ять. Так, ніби він стояв на сцені і зачитував репліки з чужого сценарію, який сам не писав, але був змушений визубрити до коми. А потім він плавно вказав рукою на ті самі папери.
Він почав говорити швидко, запевняючи, що це просто звичайна формальність. Щось виключно для його ж внутрішнього спокою. На той гіпотетичний випадок, якщо зі мною раптом щось трапиться. Сказав, що це значно “спростить усі бюрократичні процеси”.