Поки Валерія, або ж просто Лєра, як її називали рідні та друзі, розпаковувала останні картонні коробки та намагалася хоч якось влаштуватися у своєму новому тимчасовому домі, її внутрішні сумніви й тривога лише посилювалися. Усе довкола здавалося їй абсолютно чужим, холодним і незрозумілим. Вона гостро відчувала, що цей старий будинок їй не належить, що вона тут — лише випадкова гостя.
Кожен її невпевнений крок по старій дерев’яній драбині, що жалібно скрипіла під ногами, постійно нагадував про страшну реальність: тепер вона зовсім одна в цьому величезному приміщенні. Просторий будинок був наповнений таємничою, майже дзвінкою тишею, яка тиснула на вуха. Разом із тим Лєра усвідомлювала, що ця дача — її єдиний шанс на новий початок.
Це було місце, де вона мусила знайти хоча б крихту спокою та заново навчитися бути щасливою. Жінка рішуче підійшла до широкого вікна, відгорнула важкі штори й поглянула на багряне сонце, що повільно сідало за горизонт, ховаючись за верхівками сосен.
У той момент у її змученому серці раптом зазвучала тиха, але впевнена мелодія нової надії. Так, цей будинок у дачному кооперативі “Сосновий Бір”, що під Києвом, тепер стане її надійним прихистком. Вона пообіцяла собі, що зробить усе можливе, аби перетворити його на затишну схованку від життєвих бур та негараздів.
З кожним новим днем Лєра все більше освоювала простір, намагаючись наповнити кімнати своєю жіночою енергією та теплом. Таємнича тривога поступово поступалася місцем впевненості й обережному оптимізму. Жінка все частіше ловила себе на думці, що прийняла абсолютно правильне рішення — втекти з гомінкої столиці й повернутися сюди.
Ця дача, яка належала бабусі її покійного чоловіка, вже кілька років стояла пусткою. Старий цегляний будинок, колись наповнений дитячим радісним сміхом та ароматом свіжої випічки, тепер був занурений у глибоку самотність. Він ніби терпляче чекав на повернення своїх колишніх мешканців. Сама літня власниця вже давно прийняла рішення не їздити сюди на літо.
Її набагато більше приваблювали комфорт, тепло та зручності просторої міської квартири на столичній Оболоні. Там вона могла спокійно проводити свої дні, насолоджуючись переглядом улюблених телепередач, теплими спогадами про минуле та щоденною турботою близьких родичів. Ключі від дачі бабуся віддала своєму улюбленому онуку Андрію ще кілька років тому. Вона чудово розуміла, що через поважний вік сама більше не зможе доглядати за ділянкою та великим будинком.
Ці ключі з важким металевим брелоком довго лежали в робочому кабінеті Андрія, гублячись серед безлічі інших важливих, але майже забутих дрібниць. Чоловік іноді згадував про старий сімейний маєток, планував поїхати туди на вихідні, щоб посмажити м’ясо або просто подихати лісовим повітрям. Проте постійні ділові зустрічі, робочі дедлайни та турботи про власну сім’ю ніяк не давали йому можливості бувати там часто.
Життя летіло у шаленому ритмі, аж поки три місяці тому не сталося непоправне. Андрій, завжди енергійний, життєрадісний і повний сил чоловік, раптово помер. Йому несподівано стало зле прямо посеред робочого дня в офісі. Перелякані колеги негайно викликали швидку допомогу, намагалися врятувати його до приїзду медиків.