Але коли лікарі приїхали на виклик, було вже занадто пізно. Їм залишалося лише констатувати факт раптової зупинки серця, залишивши Лєру в стані глибокого шоку та безмежного горя. Жінка просто не могла повірити в цю жахливу новину. Її коханий чоловік, з яким вони були нерозлучні стільки щасливих років, ось так раптово і безглуздо пішов із життя. Ще вранці він пив каву на їхній кухні, цілував її перед виходом, а тепер його більше немає.
Ця втрата стала для Лєри абсолютно непоправною, світ навколо вмить втратив свої барви, здавався сірим, холодним і порожнім. У відчайдушних пошуках хоча б якоїсь розради та нового сенсу свого існування, жінка згадала про бабусину дачу в “Сосновому Бору”. Можливо, саме там, подалі від міського шуму, серед спокійної природи та тихих спогадів, їй вдасться віднайти душевну рівновагу та відповіді на питання, що нещадно терзали її душу.
Лєра неймовірно важко переживала цей темний період. Зі своїм Андрієм вона була знайома ще з першого курсу Національного економічного університету. У ті безтурботні студентські роки, коли вони тільки-но почали пізнавати самостійне доросле життя та будувати свої перші амбітні плани на майбутнє, між ними миттєво спалахнула сильна іскра.
Їхні стосунки були сповнені щирого юнацького запалу, довгих прогулянок вечірнім Хрещатиком та справжньої романтики. Разом вони пліч-о-пліч проходили через усі випробування: складні сесії, безсонні ночі над конспектами, пошуки першого підробітку. Вони завжди підтримували одне одного в найскладніших ситуаціях.
Коли прийшов час узаконити своє кохання, молодята влаштували дуже скромне, але неймовірно душевне студентське весілля. На свято до затишного кафе запросили лише найближчих друзів та родичів. Незважаючи на всі тодішні труднощі та фінансові обмеження, цей день став для них справжнім дивом, символом початку їхньої спільної подорожі. З часом Лєра та Андрій влаштувалися на хорошу роботу, і їхні спільні зусилля не минули даремно.
За кілька років наполегливої праці вони змогли накопичити на власну простору квартиру в новобудові, що стало величезним досягненням для молодої сім’ї. Незабаром на світ з’явилися двоє прекрасних дітей, яких батьки виховували з безмежною любов’ю та турботою. Але не тільки родина була їхньою великою гордістю. Об’єднавши зусилля, вони зуміли відкрити власну справу — невеличку мережу кав’ярень “Ранкова роса”, яка приносила їм стабільний дохід і величезне задоволення від улюбленої роботи.
Життя йшло своїм звичним, щасливим руслом, і здавалося, що попереду на них чекає виключно світле, безхмарне майбутнє. Аж поки все не обірвалося в одну мить. Той самий фатальний день став для Лєри страшною точкою неповернення. Раптово і без жодного попередження на їхню щасливу родину впала біда, яка чорною тінню затьмарила всі попередні роки радості.
Лєра ще довго відмовлялася вірити в те, що трапилося. Щодня їй доводилося через силу змушувати себе вставати з ліжка і заново вчитися дихати в цій новій, жорстокій реальності. І ось зараз, кутаючись у теплий плед, Лєра дивилася крізь вікно дачі, як густий ранковий туман неспішно заповнює вузенькі вулички кооперативу. Він плутався в голих гілках старих яблунь, ніжно і безшумно стелився по викладених плиткою доріжках.
Вона глибоко вдихала вологий запах дощу та прілого листя, і знову відчувала те пекуче відчуття самотності й безвиході, з яким зіткнулася після втрати коханого. Її найкраща подруга вже давно вмовляла Лєру хоча б на деякий час поїхати з київської квартири, де кожна дрібниця, кожна фотографія на стіні нестерпно нагадувала про Андрія. Але жінка постійно вигадувала якісь відмовки, адже їй здавалося, що тікати нікуди — біль усе одно поїде разом із нею.
І тут в пам’яті виринула дача в “Сосновому Бору”. Лєра вирішила, що цей варіант буде найоптимальнішим. Можливо, кардинальна зміна обстановки та фізична праця на свіжому повітрі допоможуть їй хоч трохи відволіктися від тяжких думок. От тільки якби цей будинок не здавався їй таким пустим, надто холодним і відверто похмурим. Вона все ще почувалася тут дуже незатишно.
Щось невидиме, але відчутне, постійно заважало їй розслабитися, видихнути та розправити плечі. Внутрішньо, на якомусь глибокому підсвідомому рівні, жінка вже відчувала: ці старі стіни приховують якусь зловісну таємницю. Лєра важко зітхнула, відійшла від вікна, клацнула вимикачем, запалюючи тепле світло в кімнаті, і попрямувала до нерозібраних коробок. Треба було чимось зайняти руки.
Зрештою, туман розсіється, і цей затяжний осінній дощ теж колись закінчиться. Зате тут, серед цих чужих речей, не було жодного прямого нагадування про чоловіка. Нічого такого, що різало б по живому серцю болючим усвідомленням: Андрія більше немає поруч. Усі ці нескінченні три місяці Лєра, намагаючись врятуватися від божевілля, змушувала себе думати, що її чоловік просто пішов на важливу зустріч або поїхав у тривале відрядження.