Лєра поклала слухавку і міцно, до побіління кісточок стиснула телефон у долонях. Її найстрашніші, найтемніші здогадки щойно підтвердилися. Її коханий чоловік ніколи не був на тому дні народження. Він їздив у цей тихий дачний кооператив, щоб коїти ті страшні речі, про які писали в новинах.
Раптом спогади накрили її лавиною. Минулої осені Андрій не ночував удома два дні поспіль, переконуючи її, що активно допомагав шкільному другу з важким переїздом на нову квартиру. Це був якраз листопад — той самий місяць, коли за дивних обставин зникла жінка з темним волоссям і непримітними сережками. Шкільна вчителька із сусіднього району зникла навесні 2020 року, і тоді Андрій теж був відсутній пару днів, посилаючись на “термінове робоче відрядження”.
Невже Лєра всі ці роки була настільки сліпою? Її чоловік повертався додому до їхньої затишної київської квартири після скоєння всіх цих жахіть, і вона не помічала в ньому абсолютно жодних змін! Він залишався таким самим ніжним, турботливим батьком і люблячим чоловіком, яким їхав із дому. Лєра впала на коліна і голосно, відчайдушно розплакалася. Її тихе, щасливе і спокійне життя розчинилося в одну мить, немов воно завжди було лише красивим міражем.
Тепер вона з паралізуючим страхом згадувала кожен момент, коли чоловік відлучався з дому. Вона живо уявляла, як він приїжджає сюди, як повільно піднімається по цих самих скрипучих дерев’яних сходах на другий поверх, а потім на горище, щоб акуратно складати свої вкрадені трофеї в ту саму бляшану коробочку з-під маминого подарунка.
Спочатку в неї майнула малодушна думка просто спалити ці докази на задньому дворі, розвіяти попіл і назавжди забути про свою страшну знахідку. Зберегти добру пам’ять про батька для своїх дітей. Але потім вона чітко зрозуміла, що з таким тягарем на душі вже ніколи не зможе спати спокійно. Перед очима стояли обличчя батьків Саші Ковальчук.
Лєра набрала номер бабусі Андрія, щоб поставити останнє запитання — як часто чоловік брав у неї ключі від дачі. Літня жінка трохи здивувалася такому питанню, але охоче розповіла, що він робив це періодично, упродовж останніх десяти років.
— Я ж знала, що ви дуже любили їздити туди всією сім’єю, тому завжди без питань давала Андрійкові ключі. Так сильно сумую за ним! — важко зітхала в слухавку старенька. — Він був таким чудовим, так сильно тебе кохав…
— Так, дуже кохав… — тремтячим голосом видавила із себе Лєра.
— Коли я зрозуміла, що через тиск не можу більше сама їздити на природу, я просто віддала Андрію свою зв’язку ключів, — продовжувала бабуся. — Мені дуже хотілося, щоб ви проводили там кожні вихідні. Дихали соснами. Я навіть написала заповіт, Лєрочко. Хочу офіційно переписати цей будинок на тебе. Він зберігає занадто багато дорогих для тебе і Андрія світлих спогадів.
— Так… так буде правильніше, — ледве стримуючи істерику, відповіла нещасна жінка.
Лєра прикусила губу до крові, щоб не закричати. За останні десять років вони з чоловіком приїжджали на цю дачу разом від сили разів п’ять чи шість! Надія Степанівна, їхня літня сусідка, навіть не відразу впізнала її в обличчя, коли Лєра приїхала сюди переживати свою трагедію.
Поклавши слухавку, Лєра прийняла єдине правильне рішення: відвезти докази туди, де їм і належить бути. Наступного ранку вона викликала таксі і поїхала до Києва. Увійшовши до кабінету слідчого в центральному відділенні поліції, Лєра ледве стримувала емоції, що розривали її зсередини.
— Черговий сказав, у вас до мене якась термінова справа? — втомлено запитав молодий чоловік у формі, відриваючи погляд від монітора.
— Так, я у дуже серйозній справі, — ствердно кивнула Лєра, сідаючи на стілець. — Це ж ви розслідували справу Саші Ковальчук та інших дівчат із того району?
— Так точно, це моє провадження, — насторожено відповів слідчий, випрямляючи спину.
— Я знаю, хто забрав життя цієї дівчинки, — абсолютно холодно, крижаним голосом сказала жінка і поставила на його робочий стіл ту саму бляшану коробку з квітковим візерунком.
— Що там? — здивовано, нахмуривши брови, запитав правоохоронець.
— Я знайшла це на горищі дачі нашої родички. Мій покійний чоловік Андрій дуже часто туди їздив один. Відкрийте, будь ласка… Там багато чого цікавого і страшного. Думаю, після такого розкриття вам одразу дадуть позачергове звання.
Молодий чоловік з неабияким інтересом і обережністю підняв металеву кришку. Його очі розширилися від побаченого.
— Це особисті речі тих жінок, що зникли за останні кілька років у найближчих районах області. Мій чоловік… мій чоловік винний у тому, що з ними сталося, — тихо сказала Лєра, і по її зблідлих щоках градом покотилися гіркі сльози. — Я все життя вважала себе такою неймовірно щасливою. Думала, що справжнє сімейне щастя полягає в довірі, безмежній любові та взаєморозумінні. Але виявилося, що моє істинне щастя було лише в абсолютному невіданні…
Лєра досі не знала напевне, чи правильно вона вчинила. Ім’я її покійного чоловіка вже зовсім скоро стане відомим на всю країну, з’явиться в усіх новинах. Величезна частина людської злоби та ненависті неминуче обрушиться і на неї, і на її дітей. Люди казатимуть, що вона просто не могла не знати. Але жінка твердо розуміла: краще пройти через це пекло осуду, ніж до кінця своїх днів зберігати чужу страшну таємницю в нижній шухляді старого комода.