Руки Лєри затремтіли так сильно, що вона випадково перекинула чашку з охололим чаєм. Їхній шлюб з Андрієм завжди здавався їй ідеальним. Вони майже ніколи не сварилися, хіба що іноді бурчали одне на одного через дрібні побутові питання. Вони багато часу проводили разом, подорожували, виховували дітей і будували бізнес.
Чоловік завжди і в усьому її підтримував, ніколи не давав жодного, навіть найменшого приводу засумніватися у своїй вірності. Він не пропадав ночами в барах, у нього не було незрозумілих дзвінків від незнайомих людей. Телефон Андрія навіть ніколи не був захищений паролем, він завжди лежав на видноті! Настільки її чоловік був відкритим і чесним.
Лєра дивилася на моторошні трофеї в коробці й просто відмовлялася вірити, що її ідеальний, ніжний Андрій міг бути причетним до того, що ламало людські долі. Справжні злочинці не можуть бути такими, як він, відчайдушно думала вдова. Вони ж повинні виглядати зовсім інакше, як якісь монстри чи маргінали!
Але раптом бідна жінка закрила обличчя руками і гірко, істерично розридалася. До неї прийшло жахливе усвідомлення: її наївні переконання розбивалися об сувору реальність. Вона пригадала десятки документальних фільмів і подкастів про найвідоміших злочинців світу, які колись дивилася.
Далеко не кожен із них видавав свою темну сутність. Більшість із цих страшних людей роками вважалися гідними членами суспільства. Вони були тихими, ввічливими сусідами, найкращими працівниками на фірмах, зразковими сім’янинами, які на вихідних смажили барбекю. Дехто з них навіть очолював скаутські клуби, мав державні нагороди та користувався повагою всього міста!
І всі свої темні, жорстокі вчинки вони ретельно приховували за маскою нормальності, вважаючи їх лише своїми “маленькими таємницями”. Від цих паралізуючих думок Лєрі стало по-справжньому зле. Кімната попливла перед очима, голова запаморочилася, а в животі з’явився різкий, спазматичний біль.
Вона важко опустилася на диван, підтягнула коліна до грудей і міцно заплющила очі. Жінка відчайдушно, з останніх сил намагалася знайти цій коробці хоч якесь інше, логічне і не таке страшне пояснення. Це просто не міг бути її коханий Андрій…
Лише ближче до обіду Лєра раптом усвідомила, що крихти в роті не мала ще з минулого вечора. Шлунок звело від голоду та нервової напруги. Вона змусила себе випити ще одне горнятко дуже міцної чорної кави і через силу з’їсти скибочку хліба з сиром. Після цього жінка накинула плащ і вийшла з дому. Вдихаючи гіркуватий аромат сирого листя, яке вже встигли міцно втоптати у вологу землю, вона тихо йшла по вулиці в напрямку того самого покинутого будинку родини Ковальчуків.
Вона й сама не знала, що саме сподівалася там знайти, але ноги вперто продовжували йти вперед. Озирнувшись на всібіч, Лєра обережно зайшла на чуже подвір’я. На її велике здивування, іржава металева хвіртка була відчинена навстіж, але двері самого будинку, звісно ж, виявилися надійно замкненими на кілька важких замків. Лєра повільно обійшла споруду з усіх боків.
Занедбаний двір, щільно зашторені вікна, гнітюча, моторошна порожнеча, що сковувала будь-які рухи. Життя тут наче назавжди зупинилося, поставивши все на паузу. Лєра глибоко, на повні груди зітхнула. Її емоційний похід до цього місця не мав жодного практичного сенсу. Вона вже збиралася повертатися додому, як раптом зупинилася, наче вросла в землю.
Саша Ковальчук зникла безвісти 25 липня 2021 року. Саме в цей день колишній начальник її чоловіка, Віктор Володимирович, нібито гучно святкував свій день народження. Андрій тоді сказав, що чоловіча компанія планувала провести всі вихідні в закритому заміському комплексі «Лісова перлина», відпочити від родин, попаритися в лазні та порибалити.
Лєра тоді абсолютно спокійно відпустила чоловіка, зібравши йому сумку з речами, адже повністю і беззастережно йому довіряла. Андрій на той час уже давно не працював у компанії Віктора Володимировича, але вони нібито залишалися дуже близькими товаришами. Лєра поспішила чимшвидше покинути дворик будинку однієї з жертв і майже бігом повернулася до своєї дачі. Замкнувши двері на всі засуви, вона тремтячими пальцями знайшла в телефонній книзі смартфона номер Віктора Володимировича і натиснула кнопку виклику.
— Алло, доброго дня, — зриваючись на хрип, проговорила Лєра, коли на тому кінці дроту підняли слухавку. — Це Валерія Павлова, дружина покійного Андрія. Я зараз розбираю його старі справи і хотіла запитати вас про ваш день народження того літа…
— Слухаю вас, Лєро, співчуваю вашій втраті, — відповів солідний чоловічий голос.
— Двадцять п’яте липня дві тисячі двадцять першого року… Ви ж тоді їздили в комплекс «Лісова перлина» з моїм чоловіком? — майже благаючи про ствердну відповідь, запитала вона.
— Ні, Валеріє, ви щось сильно плутаєте, — спокійним тоном відповів колишній бос. — Я взагалі не святкував день народження того року, тим більше в лазні чи на риболовлі, і тим більше в липні.
— А… чому так? — розгублено прошепотіла Лєра.
— Тому що мій день народження — десятого квітня, — здивовано відповів чоловік. — І того року ми з дружиною взагалі провели квітень за кордоном, на морі. Жодної «Лісової перлини» не було. Андрій, мабуть, їздив з кимось іншим.
— Тепер усе зрозуміло. Дякую вам велике, — порожнім голосом сказала жінка у відповідь. — Напевно, я дійсно щось переплутала. Вибачте мене, будь ласка, за турботу.