Олександр вийшов з автобуса на наступній зупинці, намагаючись бодай трохи вгамувати шалене калатання серця та віддихатися від ядучої суміші пилу й перегару. Разом із ним на розпечений до білого каління асфальт, що випромінював хвилі масного жару, важко ступила і та сама ромська жінка. Світлий літній ранок, здавалося б, обіцяв чудовий та безтурботний день, небо було пронизливо-блакитним, але на душі у хлопця все одно було неспокійно, наче перед грозою.
Жінка, яку він щойно врятував від огидного й нав’язливого попутника, не поспішала йти геть. Вона підійшла ближче, зупинилася поруч і звернула на нього свій сповнений глибокої, майже материнської вдячності погляд. Її темні, наче нічне небо, очі світилися якоюсь незбагненною, глибинною та зовсім нетутешньою щирістю, якої годі було шукати в метушливому київському натовпі.
— Дякую вам, юначе, — промовила вона низьким, приємним голосом, що м’яко вібрував у повітрі. На її обличчі з’явилася ледь помітна, сповнена мудрості посмішка. — Ви справді дуже сміливий і рідкісної доброти чоловік. У наш час таке серце — справжній скарб. Дозвольте мені віддячити вам. По-нашому, як велить звичай. Можу я вам дещо сказати про ваше майбутнє? Попередження дати?
Олександр, відверто збентежений такою несподіваною і прямою пропозицією, інстинктивно хотів ввічливо відмовитися. Він знову глянув на свій недорогий годинник і похолов: він катастрофічно, непоправно спізнювався на найважливішу зустріч у всьому своєму житті. Зараз кожна хвилина була буквально на вагу золота, а будь-яка затримка могла зруйнувати крихку довіру майбутніх родичів.
Але щось незбагненне в самій глибині душі, якийсь дивний внутрішній голос, що не підкорявся законам логіки, змусив його зупинитися і прислухатися до цієї жінки. Незнайомка, миттєво помітивши його нервові вагання, тихо, майже пошепки додала:
— Я ніколи не роблю цього просто так, на вулиці, задля забави чи легких грошей. Це не розвага для туристів. Але для вас, за вашу чисту душу, я зроблю виняток. І, звісно, я не візьму за це жодної копійки, навіть не думайте.
— Я дуже ціную вашу вдячність і щиру пропозицію, але я справді неймовірно поспішаю. У мене зараз вирішується все життя, вкрай важлива зустріч, — м’яко, але з виразною наполегливістю відповів Сашко, намагаючись не здатися грубим. — Розумієте, я йду знайомитися з батьками моєї нареченої. Сьогоднішній день вирішить мою подальшу долю, моє майбутнє.
Жінка раптом здивовано підняла густу чорну брову, а її погляд миттєво змінився — він став важким, пронизливим, ніби вона дивилася не на Сашка, а крізь нього, у якусь далеку і похмуру безодню.
— А навіщо ж так поспішати на власний похорон? — запитала вона без жодної тіні посмішки.
Сашко на мить занімів від такої дикої фрази, а потім нервово, майже істерично засміявся, щиро сприйнявши це за якийсь специфічний народний жарт про тягар сімейного життя чи метафору.
— Ні-ні, ви, мабуть, зовсім не зрозуміли моїх слів! Це не похорон, це надзвичайно радісна подія! Сватання, можна сказати, початок нового, щасливого шляху!
Вона нічого не заперечила, лише повільно й сумно кивнула головою, ніби знала щось таке, чого він навіть у найстрашнішому маренні не міг собі уявити. Олександр знову нервово смикнув рукою, дивлячись на стрілки годинника, що невблаганно тікали. Час буквально витікав крізь пальці.
— Може, якось іншим разом? Коли не буде такої метушні? — сказав він, намагаючись ввічливо, але рішуче завершити цю дивну розмову, від якої по шкірі почали бігати сироти.
Він ще раз кивнув їй на знак прощання і швидким, майже біговим кроком рушив до найближчого пішохідного переходу, сподіваючись дивом зловити вільне таксі або хоча б якусь попутку. У його голові гарячково, наче в центрифузі, крутилися думки про те, як би швидше дістатися до елітного ресторану і не зіпсувати перше, таке хитке враження про себе перед поважними майбутніми родичами.
Олександр не міг стримати легкої іронічної посмішки, згадуючи дивні й похмурі слова жінки. Який ще, в біса, похорон у такий сонячний, яскравий день? Вона ще й пропонувала поворожити, що для хлопця з вищою економічною освітою і раціональним складом розуму здавалося абсолютною дикістю, забобонами та пережитком минулого. Проте він не тримав на неї зла — жінка просто хотіла віддячити йому за порятунок у той єдиний спосіб, який був їй доступний.
Він уже майже добіг до перехрестя, де зазвичай було багато машин, коли раптом почув за спиною її дзвінкий, чистий голос, що дивним чином перекрив гуркіт великого міста:
— Ти хоч із чорного ходу туди заходь! Не йди через центральні двері, чуєш мене?! Не йди через фасад!
Сашко на мить різко зупинився, ніби наштовхнувся на невидиму перешкоду. Він здивовано, майже автоматично обернувся, аби запитати, до чого тут вхід, але жінки вже й слід пропав. Вона ніби розчинилася у ранковому київському натовпі, серед випадкових перехожих та яскравого марева сонячного світла.
«Якась божевільна… точно несповна розуму», — вкотре промайнуло в голові хлопця, хоча десь під серцем неприємно кольнуло. І тут, як на зло, прямо перед його носом проїхало вільне таксі з увімкненим зеленим вогником, яке він так відчайдушно намагався зупинити. Воно просто зникло в потоці машин, навіть не збавивши ходу.
Оцінивши критичну ситуацію, безнадійні затори на дорогах та відстань, Сашко вирішив, що немає жодного сенсу витрачати останні нерви й час на очікування іншої машини. Ресторан був усього за кілька кварталів звідси — якщо він побіжить з усіх ніг, то встигне якраз до призначеної години. Цей день і так був переповнений стресом через ранкову пригоду в автобусі. Він нарешті наважився на офіційне знайомство з батьками своєї коханої Ірини, і це вимагало від нього максимальної зібраності та ідеального вигляду.
Іра була дівчиною з дуже заможної, респектабельної та впливової столичної родини. Її батьки володіли великим, процвітаючим бізнесом, назва якого була у всіх на слуху. А Сашко… Сашко лише нещодавно закінчив університет і з великими труднощами влаштувався працювати звичайним касиром у відділення «Першого Столичного Банку». Він знімав скромну, майже порожню однушку на далекій околиці міста, і порівняно зі статусом та статками родини Ірини відчував себе справжнім жебраком, що випадково зазирнув на чуже свято життя.