Ближче до полудня наступного дня карпатська буря нарешті почала втрачати свою нищівну силу. Вітер, який ще вночі рвав на шмаття темряву, тепер лише знесилено стогнав, залишаючи по собі безкрайній пейзаж пошматованого синього неба та сліпучо-білих заметів. Тонка, небезпечно гостра кірка льоду скувала все, чого торкався крижаний подих негоди. Старий дерев’яний зруб, хоч і потемнілий від часу та побитий вітрами, стояв непохитно, мов самотній острів посеред завмерлого океану тиші.
З самого світанку Максим рубав дрова і лагодив присадкувату стайню з її розхитаними дошками та покрученими іржею завісами. Його руки в цупких робочих рукавицях стискали молоток із вивіреною, майже механічною точністю. Для колишнього військового цей ритм важкої, монотонної праці слугував своєрідним якорем — він дозволяв виснажити тіло настільки, щоб розум нарешті отримав крихту того спокою, якого вже давно не давав сон. Грім невідступно тримався поруч, повільно намотуючи кола по засніженому подвір’ю. Його зонарна шерсть іскрилася під блідим зимовим сонцем, а бурштинові очі раз по раз сканували лінію лісу та вікна хати. Собака безпомилково відчував, що шторми бувають не лише природними, а й людськими.
Тим часом усередині зрубу Соломія наводила лад. Вона рухалася безшумно, її довге чорне волосся, вільно заплетене в товсту косу, м’яко ковзало вздовж спини, коли жінка нахилялася за розкиданими полінами чи витріпувала старі рушники. Доньки крутилися поруч, допомагаючи матері несміливими, обережними рухами. Вони акуратно складали вовняні ковдри та розставляли на столі бляшані горнятка так тихо, ніби боялися, що від зайвого звуку ці надійні дерев’яні стіни можуть розсипатися на друзки.
Соломія опустилася на коліна біля масивного дубового ліжка, шукаючи додатковий теплий одяг. Її тонкі пальці натрапили в напівтемряві на щось тверде. Це була невелика дерев’яна скриня, кути якої давно згладилися від часу та людських дотиків. Вона потягнула її на світло. Діти миттєво завмерли, інстинктивно вловивши раптову зміну в материнському диханні.
Жінка повільно підняла важке віко. Повітря вийшло з її легень одним судомним, болючим видихом.
На самому дні лежав акуратно згорнутий карпатський ліжник. Його глибока, насичено-синя вовна була густо прошита сріблястими та білими нитками, які утворювали складний візерунок — розлогий гірський хрест, що нагадував обважнілі від снігу гілки смереки під час грози. У горах ніколи не ткали двох однакових ліжників, і цей виріб мав на собі безпомилковий, унікальний підпис її власного роду.
Краї важкої ковдри трохи обтріпалися, вовна стала надзвичайно м’якою, але Соломія чітко бачила мозолясті руки свого батька в кожному переплетенні, у кожному міцному вузлику. Її долоні нестримно затремтіли, коли вона ледь торкнулася тканини. Із цих теплих складок ніби раптом виринув знайомий до щему запах соснового диму, розтертого в долонях гірського чебрецю та давно втраченого дитинства. Перед очима яскравим спалахом промайнув спогад: ось міцні батькові руки підіймають її високо над землею, ось він дбайливо кутає її саме в цей ліжник під час лютої завірюхи, тихо наспівуючи гуцульську мелодію, що танула в морозному повітрі, мов ладан.
У її грудях здіймалася справжня емоційна лавина. Саме в цей момент Максим переступив поріг, збиваючи сніг із важких черевиків. Він ще не встиг підняти погляд, але миттєво відчув, як до краю натягнулася невидима струна в кімнаті. Голос Соломії пролунав надламаним, крихким шепотом, у якому змішалися жах і відчай:
— Звідки… звідки це в тебе?
Максим завмер на місці. Йому навіть не потрібно було дивитися на скриню, щоб зрозуміти суть запитання. Він знав кожну ворсинку того ліжника. Знав і ховав його всі ці роки не через неповагу, а тому, що просто не мав достатньо мужності дивитися на нього. Колишній спецпризначенець повільно стягнув рукавиці. Здавалося, що знявши цей захист, він зробив гірку правду ще більш беззахисною і важкою.
— П’ятнадцять років тому, — почав він. Його голос був абсолютно рівним, але в цій рівності ховалася лякаюча порожнеча. — Мій позашляховик злетів із гірської траси. Завірюха вдарила раптово, збила зі шляху, і машина зависла над прірвою. Мене затиснуло. Я не міг поворухнути ногами.
Соломія не кліпала. Її величезні, наповнені сльозами очі були прикуті до його обличчя, ловлячи кожен рух губ.
— Тоді з’явився чоловік, — продовжував Максим, важко ковтаючи сухе повітря. — Він виринув нізвідки. Місцевий верховинець. Міцної статури, з довгим темним волоссям. У нього були дуже добрі очі… незважаючи на той пекельний холод.