Жили на шиї Максима помітно напружилися. Грім нечутно підійшов ближче, стурбовано втягуючи носом наелектризоване повітря.
— Він загорнув мене в цей ліжник. Намагався витягнути з понівеченої кабіни. Він звільнив мене… Але земля під його ногами несподівано обвалилася.
Кімната занурилася у в’язку, болісну тишу. Соломія притиснула зблідлу долоню до губ. Її плечі один раз сильно здригнулися від нестерпного тягаря усвідомлення. Час, місце, унікальний візерунок ниток… Жодних сумнівів бути не могло. Чоловік, який зараз стояв перед нею, жив ціною життя її батька.
Вона рвучко підвелася, підхопила немовля і дала різкий, безмовний знак донькам. Дівчатка миттю зірвалися з місця, їхні очі розширилися від страху перед чимось монументальним, що щойно непоправно зламалося між дорослими. Груди Максима стиснуло від сліпої паніки, коли жінка кинулася до виходу. Вона рвучко відчинила двері, впускаючи в хату виття вітру та колючий сніг.
— Соломіє!
Він вискочив на ґанок слідом за нею. Холод боляче вдарив по обличчю. Вона вперто йшла крізь свіжі, глибокі замети, провалюючись майже по коліна з кожним кроком. Максим біг за нею, його гаряче дихання виривалося густими хмарами пари в крижане повітря.
— Соломіє! — знову крикнув він, і його голос, що звик віддавати накази під кулями, тепер жалібно зірвався. — Благаю!
Вона зупинилася і повільно обернулася лише тоді, коли помітила, що діти позаду неї зовсім вибилися з сил. Немовля тонко захникало, ховаючи личко в материнському плечі та міцно вчепившись крихітними пальчиками у вовняну хустку.
— Твій батько загинув, рятуючи мене, — Максим стояв за кілька кроків від неї, дивлячись прямо в її заплакані очі. Порив вітру підняв сніговий пил, жбурляючи його їм в обличчя. — Я не пішов до твоєї родини… Я нікому нічого не розповів. Я роками переконував себе, що це не моя справа, що я не маю права роз’ятрювати їхнє горе. Але правда в тому…
Він винувато опустив голову. Глибокий сором вирізав нові, різкі зморшки на його чолі.
— …правда в тому, що я просто боявся. Боявся того, що я у вас відібрав. Боявся побачити саме цей погляд, яким ти дивишся на мене зараз.
В очах Соломії блищав первозданний біль, такий глибокий і древній, ніби він був старшим за самі Карпати.
— Я вижив, — ледь чутно прошепотів чоловік. — А він ні. І я несу цей хрест із собою кожен божий день.
Діти злякано збилися в тісну купку, тулячись до материних ніг. Соломія сильно закліпала, борючись із солоними сльозами, що обпікали змерзлі щоки.
— Ти хоч уявляєш, що це таке… — її голос тремтів від стримуваного ридання, — чекати п’ятнадцять довгих років на того, хто так і не повернувся додому?
Максим повільно підняв погляд. Відповідь читалася в усій його згорбленій поставі, у розбитому, спустошеному обличчі ветерана, який втратив занадто багатьох.
— Так, — відповів він. — Набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.
Вітер раптом стих, дозволяючи цим важким словам осісти на сніг. Соломія опустила погляд на своїх доньок. Вони стояли втомлені, змерзлі, їхні маленькі плечі дрібно тремтіли на морозі. Потім вона перевела погляд на зруб, вікна якого м’яко світилися крізь сіру пелену зимового дня. Її горе нікуди не зникло, воно розривало груди, але щось інше — глибоке, материнське, прагматичне — змусило її зробити судомний вдих.
— Я не прощаю тебе, — промовила вона твердо, як вирок. — Не сьогодні вночі.
Максим покірно схилив голову, приймаючи цей удар сповна.
— Але дітям потрібне тепло, — прошепотіла жінка. — Їм потрібен дах над головою. І спокійний сон. Ми повертаємося.