Соломія повільно відчинила двері і вийшла на ґанок. Вона міцно притискала до себе немовля, а старші доньки миттю збилися в зграйку за її спиною, мов перелякані пташенята, хапаючись за поділ її сукні. Бліді зеленуваті тіні старих синців на її зап’ястях усе ще були добре помітними в яскравому денному світлі.
Максим мовчки зробив крок, затуляючи її собою. Грім став поруч із ногою господаря. Шерсть на загривку пса стала дибки, він перетворився на стиснуту пружину, чекаючи лише одного короткого наказу.
— Думала, зможеш так просто втекти від мене? — пирхнув Вадим, роблячи крок уперед. Його голос вібрував від обурення, але під ним ховалося щось значно темніше — збочена жага контролю. — Думала, зможеш забрати моїх дітей?
Майор Ковальчук спокійно, але твердо підняв руку в чорній шкіряній рукавичці, зупиняючи чоловіка.
— Давайте вирішувати все цивілізовано, громадяни. Без зайвих емоцій.
Поліцейський уважно оглянув сцену: ветерана, який стояв непорушно, мов гранітна скеля; жінку, яка тремтіла, але не відводила очей; зляканих дітей і готового до стрибка собаку. Погляд Ковальчука пом’якшав, коли він помітив, як наймолодша дівчинка судомно втискається в материну ногу, ховаючись від рідного батька. Запропонувавши всім зайти до хати, майор готувався поставити кілька дуже важливих запитань.
Усередині невеликої світлиці майор Ковальчук розпочав свою роботу. Він ставив запитання — не гучні й не нав’язливі, а вкрай обережні, виважені, ніби ступав по тонкому льоду. І кімната відповіла за Соломію задовго до того, як вона сама розтулила вуста.
Поліцейський безпомилково зчитав усе: те, як діти інстинктивно сахалися від самого звуку голосу Вадима, що долинав із двору; залишки страшних, пожовклих синців на тонких зап’ястях жінки; тваринний, паралізуючий страх, що спалахував на обличчях дівчаток при самій лише згадці про повернення до рідного дому. Коли Соломія нарешті заговорила, описуючи свою нічну втечу — тихо, рівно, без жодних театральних перебільшень, — Ковальчук слухав, не перебиваючи.
Його обличчя, пооране глибокими зморшками, напружилося від важкого розуміння. Це був досвід, здобутий роками спостережень за жінками, які приходили до відділку з точнісінько таким самим крижаним розпачем в очах. Ковальчук важко, протяжно зітхнув, закрив свій блокнот, вийшов на вулицю і рішуче повернувся до Вадима.
— Я відкриваю кримінальне провадження щодо систематичного домашнього насильства, — жорстко і безапеляційно відрізав майор. Його голос не залишав місця для дискусій. — Завтра вранці ви з’явитеся в районному суді.
Ніздрі Вадима хижо роздулися від неконтрольованої, сліпої люті. Його кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки.
— Ви не маєте жодного права забирати в мене мою сім’ю! — гаркнув він.
— З вами їм небезпечно, — просто і твердо парирував Ковальчук.