Вона рішуче пройшла повз нього. Доньки потягнулися слідом, мов тендітна, перелякана процесія. Вони залишили Максима стояти посеред снігового поля, наодинці з його давньою, повністю оголеною провиною під байдужим карпатським небом.
Дні, що потягнулися після тієї розмови, набули нового, обережного ритму. Це був танець тихих рухів і стриманих подихів. Сніг м’якими заметами вкрив землю, зануривши хутір у бліду, приглушену ізоляцію. Проте всередині невеликої хати життя вперто відроджувалося. Воно проростало невпевненими кроками, ніби мешканці зрубу заново вчилися довіряти теплу і безпеці.
Щоранку, тільки-но сіріло небо, Максим рубав дрова за стайнею. Пара від його важкого дихання здіймалася в морозне повітря рівними, ритмічними хмарками. Його широкі плечі та точні рухи, відточені роками армійської муштри, робили цю виснажливу працю на вигляд легкою. Неслухняні темні пасма спадали йому на чоло, трохи пом’якшуючи суворий образ людини зі сталі. Грім завжди сидів поруч, його уважні очі стежили за кожним помахом сокири з непохитною, мовчазною відданістю.
У хаті Соломія також віднайшла власну точку рівноваги. Її струнка постать рухалася кімнатами з природною, заспокійливою грацією. Вона вчила доньок правильно складати ліжники, готувала прості гарячі юшки та щовечора наспівувала їм тягучі гуцульські колискові. Її шкіра у відблисках пічного вогню з кожним днем повертала своє здорове, живе сяйво. Іноді вона запалювала біля порога невеликий пучок сухого гірського чебрецю та ялівцю. Сизий дим повільно скручувався в спіралі, поки жінка пошепки молилася, віддаючи шану горам і батьковій пам’яті.
Максим спершу не розумів цих давніх ритуалів, але завжди зупинявся і стояв поруч із глибокою повагою. Він звик жити у світі жорстких протоколів, де виживання залежало від швидкості реакції та надійності зброї, а не від молитов. Але спостереження за цією жінкою щось змінювало в ньому, згладжуючи гострі кути душі, понівеченої війною.
Він почав вчити дівчаток дрібним життєвим премудростям: як правильно складати розпал, щоб піч не диміла, як визначати напрямок вітру. Він пояснював їм, як миттєво ховатися за його спиною, якщо до хутора наблизиться чужа машина. Найстарша донька, зі своїм прямим чорним волоссям і настороженим поглядом, уважно запам’ятовувала кожен урок і незабаром почала копіювати його рухи, готова будь-якої миті захищати молодших сестер.
Минув тиждень. Сім тихих, цілющих днів. А потім ідилію розірвав гуркіт моторів.
Діти почули його першими — низьке, агресивне гарчання металу, що наближалося з боку траси. Вуха Грома миттєво нашорошилися, з грудей вирвалося глухе гарчання. Максим, який саме лагодив віконницю, завмер, його м’язи інстинктивно напружилися, мов сталеві пружини.
На засніжене подвір’я влетів полірований чорний позашляховик, хижо розбризкуючи брудну жижу з-під масивних коліс. Слідом за ним плавно зупинився біло-блакитний автомобіль поліції. Ця картина виглядала дико і неприродно на тлі незайманої гірської тиші.
Двері джипа відчинилися. Звідти важко ступив Вадим. Високий, широкоплечий, він міг би здаватися вродливим, якби його обличчя не було спотворене багаторічною жовчю та алкоголем. Темне волосся недбало стягнуте на потилиці, щелепа заросла неохайною щетиною. Його звужені, налиті кров’ю очі сканували подвір’я з такою нахабною, власницькою самовпевненістю, що Максимова рука мимоволі стиснулася в кулак.
З поліцейської машини неквапливо вийшов майор Степан Ковальчук. Кремезний чоловік років під шістдесят, із посіченим вітрами обличчям і сивим волоссям. Форма сиділа на ньому трохи тісно, але кожен його рух випромінював спокійний авторитет людини, яка за своє життя бачила занадто багато людського бруду, щоб дозволити емоціям узяти гору.
Вадим одразу помітив Соломію у вікні. Його губи розтягнулися в кривій, зневажливій посмішці.
— Ну треба ж! — гаркнув він на все подвір’я, відверто глузуючи. — Тільки подивіться на це видовище! Моя дружина грається в щасливу сім’ю із якимось солдафоном.