Ірина стиснула папір так сильно, що він хруснув у її руках. Вона заплющила очі, борючись із диким бажанням пробити кулаком найближчу стіну. Олена була за один крок від того, щоб втратити все: свій дім, свою свободу, свою особистість. Вони майже стерли її життя на папері, перш ніж остаточно знищити її фізично.
Ірина обережно поклала документ назад. Їй потрібно було показати це сестрі. Олена мусила зрозуміти: втеча — це не зрада родини. Втеча — це єдиний шанс вижити.
Вона дістала телефон і сфотографувала кожну сторінку, сховавши знімки в запаролену теку. Потім склала все назад у сейф в ідеальному порядку і підвелася. Вона ще раз озирнулася навколо. Ганна і Максим спланували майбутнє, в якому Олени не існувало, і вони були катастрофічно близькі до реалізації цього плану.
Ірина рушила сходами нагору. Її розум уже вибудовував нову тактику. Коли вона відчинила двері спальні, Олена різко підскочила на ліжку.
— Що сталося? — злякано прошепотіла вона. — Чому в тебе такий вираз обличчя?
Ірина нічого не сказала. Поки що. Вона перетнула кімнату, опустилася навпочіпки біля тумбочки і дістала щоденники Олени. Ті самі, зі зношеними краями і сторінками, які були покручені від висохлих сліз.
— Навіщо ти це береш? — запитала Олена, її голос тремтів від паніки.
— Бо мені потрібно зрозуміти все, — м’яко відповіла Ірина. — Не лише те, що ти мені розповіла. А те, що ти насправді пережила.
Олена завагалася, опускаючи очі.
— Там… дуже багато болю.
Ірина відкрила перший зошит. Запис за записом вона читала історію повільного руйнування життя своєї сестри. Дрібні приниження, образи, замасковані під “корисні поради”, скандали, які віртуозно диригувала Ганна, і моменти, коли Максим крок за кроком здирав з Олени впевненість у собі.
Ірина відчувала, як всередині все обривається, коли вона дочитувала другий щоденник, а потім і третій. Вона дійшла до останньої сторінки. Почерк Олени там був нерівним, розірваним істерикою.
“Мені здається, я зникаю. І я гадки не маю, як повернутися назад.”
Ірина повільно закрила зошит і підняла погляд на сестру.
— Мені потрібно тобі дещо показати, — сказала вона тихо.
Дихання Олени збилося.
— Що саме?
Ірина дістала з кишені свій смартфон.
— Це стосується родини Савицьких, — промовила вона. — І того, що вони насправді планували з тобою зробити.
Очі Олени округлилися від жаху.
— Іро… про що ти говориш? Що планували?
Ірина вклала телефон у холодні, тремтячі руки сестри.
— Відкрий фотографії.
Великий палець Олени завмер над екраном.
— Що я там побачу? — прошепотіла вона.
Ірина важко ковтнула.
— Правду. Усю правду до кінця.
Олена зробила глибокий вдих, готуючись до найгіршого, і перегорнула на перше фото. Уся кров відринула від її обличчя ще до того, як вона дочитала другий абзац. А коли вона побачила останній знімок — офіційне судове клопотання з її іменем, надрукованим жирним, безжальним шрифтом, — її руки затряслися так сильно, що телефон ледь не випав.
Її голос зламався, коли вона вимовила:
— Вони хотіли… закрити мене в психіатрії.
Ірина поклала руку їй на плече — міцно, надійно, повертаючи до реальності.
— Олю, — тихо сказала вона. — Ти була за кілька днів до того, щоб зникнути назавжди.
Олена закрила рот долонею. Її очі розширилися, дихання стало переривчастим. Ірина притягнула її до себе, поки гірка правда накривала Олену з головою, ламаючи останні ілюзії. Олена нарешті зрозуміла: усе це не було простою жорстокістю чи емоційною зрадою. Це був початок її стирання зі світу. Це був момент, коли вона усвідомила: вона ніколи не повинна була пережити цей шлюб.
І саме тоді Ірина прийняла своє остаточне, мовчазне рішення. Її маскування більше не буде тимчасовим. Воно більше не буде пасивним. Вона більше не збирається просто “спостерігати”.
Це буде початком кінця для імперії Савицьких.
Олена, здригаючись усім тілом, прошепотіла єдині слова, на які була здатна:
— Іро… що ми будемо робити далі?
Ірина підняла голову. Її погляд був абсолютно спокійним, холодним і впевненим.
— Тепер, — сказала вона, — ми починаємо полювання.