Від цих слів усередині Ірини скрутилася холодна, небезпечна пружина. Вона непомітно відступила глибше в темряву коридору і дочекалася, поки вони вийдуть з кімнати.
Коли Ірина повернулася до їхнього будинку в Конча-Заспі пізно ввечері, вона знайшла Олену в спальні. Та сиділа на краю ліжка, згорбившись і розтираючи зап’ястя, ніби намагалася зігрітися. Її заплакані очі повільно піднялися, вдивляючись в обличчя сестри.
— Як усе пройшло? — тихо запитала Олена.
Ірина сіла поруч.
— Вони нічого не запідозрили.
Олена кивнула, відчувши полегшення, але її погляд залишався відстороненим. Вона подивилася у вікно.
— Це так дивно… знати, що хтось інший ходить там, прикидаючись мною.
— Я не прикидаюся тобою, — виправила її Ірина. — Я даю тобі простір, щоб ти могла дихати. Це різні речі.
Олена щільніше загорнулася в плед.
— Що вони казали? Ганна знову мене критикувала?
— Вона критикує тебе постійно, — відповіла Ірина. — Але сьогодні вона виглядала відверто розгубленою, бо ти відмовилася перед нею прогинатися.
Олена знову подивилася на свої руки.
— Вона покарає мене за це пізніше.
— Ні, — спокійно сказала Ірина. — Не покарає.
Олена гірко похитала головою.
— Ти не розумієш, як вони працюють, Іро. Вони завжди завдають удару у відповідь. Може, не сьогодні. Може, не завтра. Але вони ніколи нічого не забувають і не прощають.
Ірина уважно подивилася на неї.
— Що ще ти мені не розповіла?
Олена судомно вдихнула повітря і підтягнула коліна до грудей, ніби готуючись до удару.
— Там так багато всього. Я весь час думала, що зможу з цим впоратися. Я переконувала себе: якщо буду старатися ще більше, Максим стане таким, як до весілля. До того, як його мати почала цілодобово нашіптувати йому на вухо.
— Що саме нашіптувати?
Голос Олени впав до ледь чутного шепоту.
— Що я недостатньо хороша. Що я не маю породи, щоб бути нормальною дружиною для людини його статусу. Що я повинна падати на коліна і дякувати Богу за те, що він взагалі звернув на мене увагу.
Ірина на мить заплющила очі.
— Вони просто зламали твою психіку. Вони тебе видресирували.
— І в них вийшло, — тихо погодилася Олена. — Бо я їм повірила.
Ірина простягнула руку і міцно стиснула тремтячу долоню сестри.
— Ти більше не залишишся в цьому будинку. Я знайду спосіб витягти тебе звідси.
Олена здригнулася, наче від удару струмом.
— Ні! Ні, Іро, благаю, не кажи так. Якщо я піду зараз, якщо зруйную цей шлюб, мої батьки втратять свій бізнес. Максим знищить їх за один день.
— Твої батьки повинні були захищати тебе, — жорстко сказала Ірина, — а не приносити в жертву своєму комфорту.
Плечі Олени здригнулися від беззвучного плачу.
— Я не хочу нових проблем. Я просто хочу, щоб цей біль закінчився.
Ірина обережно обійняла її. Олена здавалася такою маленькою, такою невагомою, ніби витратила роки на те, щоб стиснутися до розмірів непомітної тіні.
— Ти більше ніколи не будеш ночувати наодинці зі своїм страхом, — прошепотіла Ірина їй у волосся. — Я обіцяю.
Вони просиділи так дуже довго.
Пізно ввечері Ірина стояла в напівтемряві коридору біля сходів, спостерігаючи, як Максим повернувся додому. Він гучно гримнув дверима, щось роздратовано бурмочучи собі під ніс — очевидно, через проблеми в офісі. Він недбало жбурнув піджак на дорогу італійську кушетку і попрямував на кухню, щоб дістати з холодильника пиво.
Ірина тихо стежила за ним. Він не знав, що вона тут. Він не знав, що справжня Олена зараз перебуває в безпеці на другому поверсі. Він не знав, що та жінка, яку він вважав остаточно зламаною, сьогодні навіть не стояла перед ним. І головне — він гадки не мав, що зв’язався з людиною, яка грала за зовсім іншими правилами.
Максим зробив великий ковток прямо з пляшки і дістав телефон. Шлунок Ірини інстинктивно стиснувся, коли вона зрозуміла, кому він телефонує. Тій самій жінці.
Він розплився в самовдоволеній усмішці, щойно на тому кінці підняли слухавку.
— Привіт. Так, я скоро виїжджаю. Бронюй номер. Там само, де й завжди.
Ірина проковтнула свою лють. Ще не час. Вона почекала, поки він зайде до свого кабінету, і лише тоді безшумно рушила коридором. Проходячи повз прочинені двері, вона почула його м’який, інтимний сміх — звук, якого Олена не чула від нього вже багато місяців.
Ірина не зупинилася. Вона прослизнула до сусідньої кімнати — невеликого робочого архіву Максима, зачинивши за собою двері. Увімкнувши настільну лампу на мінімальну потужність, вона почала шукати те, що їй було потрібно. Її погляд зупинився на вмонтованому в стіну сейфі нового покоління.
Вона опустилася на коліна. Її пальці швидко забігали по сенсорній панелі, перевіряючи комбінації, які Максим міг би використати: дні народження, річниці весілля (що було б іронічно), пін-коди карток. Спрацював третій варіант.
Усередині лежали акуратні теки. Ірина сіла просто на килим і почала читати. Перший документ детально описував механізм передачі контрольного пакета акцій компанії батьків Олени. Ім’я Максима фігурувало в кількох ключових пунктах. Він планував повністю поглинути їхній бізнес одразу після того, як Олену визнають психологічно нестабільною.
Наступна тека містила хронологію: фотографії Олени в стані істерики, нотатки лікаря Ковальчука про її “депресивні епізоди” та заздалегідь підготовлені коментарі Ганни Савицької, які мали стати свідченнями в суді.
А потім вона знайшла останню теку — тонку, ідеально білу, завірену печаткою престижної юридичної фірми. Ірина відкрила її. Її дихання зупинилося.
Це було офіційне клопотання до суду. Підпис Ганни красувався внизу поруч із підписом Максима. Вони вимагали призначити примусову психіатричну експертизу з подальшим позбавленням Олени дієздатності та призначенням Максима її єдиним опікуном. Ірина перечитала перший рядок двічі, відмовляючись кліпати, поки кожне слово не викарбувалося в її пам’яті. Родина Савицьких збиралася запроторити Олену до закритого закладу. І це не було покаранням. Це був просто холодний бізнес-крок.
Вони не хотіли, щоб вона просто пішла. Вони хотіли, щоб вона назавжди зникла з їхнього шляху, залишивши їм усі свої права.