Величезна зала елітного ресторану “Прем’єр Плаза” була вщент заповнена тими людьми, про яких вона в юності читала лише у глянцевих журналах, навіть не мріючи сидіти з ними за одним столом. Власники великих корпорацій, столичні чиновники, випещені жінки, які, здавалося, народилися у своїх дизайнерських сукнях, та чоловіки, від яких пахло дорогим парфумом і абсолютною владою. Стіл тягнувся майже на всю довжину залу, освітлений важкими кришталевими люстрами, чиє світло робило всі обличчя навколо надто різкими і хижими.
Олена сиділа поруч із Максимом, міцно зціпивши руки під столом. З кожним її рухом тупий біль у щоці повертав її до реальності: мармурова кухня, ляпас, знущальний сміх.
Максим на неї не дивився. Він був надто зайнятий: зачаровував гостей, особливо тих, хто мав потрібні йому зв’язки. Він блискавично перемикався на цю версію себе — красномовного, ввічливого, зібраного бізнесмена. Дивлячись, як він сипле жартами та майстерно веде бесіду, ніхто б у житті не повірив, як швидко ця людина може підняти руку і яким льодяним монстром стає за зачиненими дверима.
— Твоя дружина сьогодні якась мовчазна, — з ледь помітною, але отруйною усмішкою промуркотів один із гостей. Це був старший чоловік із годинником, що коштував як квартира в центрі Києва, і голосом, який звик віддавати накази. — Хоча, з іншого боку, а про що їй з нами говорити? Максе, ти ж одружився на дівчині зі значно… скромніших кіл, чи не так?
За столом прокотився сміх — легкий, світський, ввічливий. Той самий сміх, який люди використовують, коли хочуть замаскувати відверту жорстокість під витончений гумор.
Олена невідривно дивилася на свій келих із водою. Максим не осадив чоловіка. Він не захистив її. Він навіть не подивився в її бік.
Він лише зробив елегантний ковток червоного вина, зручніше відкинувся на спинку стільця і з легкою усмішкою відповів:
— Усі ми іноді йдемо на жертви.
Ще одна хвиля сміху. Груди Олени стисло невидимими лещатами. Вона тримала свою усмішку маленькою і контрольованою, щоб ніхто не помітив, як тремтять її губи. Було набагато легше вдавати, що вона нічого не чує, ніж намагатися щось довести людям, які вже давно вирішили, ким вона для них є — просто порожнім місцем.
Ганна нахилилася до неї рівно настільки, щоб Олена почула її льодяний шепіт:
— Тобі варто наростити товстішу шкіру. Твоя гіперчутливість робить тебе жалюгідною.
Олена слухняно кивнула, хоча відчувала, як усе всередині неї розсипається на друзки. Жалюгідна. Слабка. Недостатньо хороша. Ці слова переслідували її скрізь у цій родині, тягнучись за нею темними тінями, від яких неможливо було втекти.
Після десерту, коли гості почали повільно переходити до лаунж-зони, Олена вислизнула в коридор, щоб хоч трохи вдихнути повітря. Стіни тиснули на неї. Голоси різали слух. Вона притиснула холодні пальці до скронь і повільно вдихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.
Її телефон тихо завібрував. Мама. Олена швидко підняла слухавку, відчайдушно бажаючи почути рідний голос, але раптом згадала, чим закінчилася їхня попередня розмова.
— Олю, — різко почала мати замість привітання. — Ганна Ігорівна щойно написала мені, що між вами з Максимом сталася якась “неприємність” перед виїздом. Я дуже сподіваюся, що ти не створюєш зайвих проблем.
Олена кліпнула, намагаючись стримати сльози.
— Мамо… її там навіть не було, коли він…
— Олю, послухай мене уважно, — перебила матір, і в її голосі забриніла туга напруга. — Зараз не час показувати характер. Ми з батьком у дуже, дуже скрутному становищі. Родина Савицьких допомагає нам утримати наш бізнес і зберегти дім. Якщо вони відмовляться… якщо Ганна розірве домовленості, ми втратимо все. Ми опинимося на вулиці.
Вони втратять усе своє життя. Матері не потрібно було закінчувати цю фразу. Олена бачила стоси неоплачених рахунків і повідомлення з банку під час свого останнього візиту до батьків. Вона чудово розуміла, що відчай у голосі матері — це не гордість. Це було елементарне питання виживання.
І все ж, ці слова впали на душу важким, холодним каменем.
— Я намагаюся, мамо, — прошепотіла Олена зриваючись.
— Ти повинна намагатися краще! Ганна вважає, що ти погано адаптуєшся до їхнього статусу. Благаю, Олю, не давай їй жодного приводу передумати щодо фінансової підтримки.
Олена заплющила очі, дозволяючи материнським словам накрити її з головою, як черговій чорній хвилі, боротися з якою в неї просто не залишилося сил. Вона так хотіла крикнути, що їй боляче! Що їй потрібно, аби хоч хтось, хоч одна жива душа у цьому світі помітила, як вона гине. Але слова не йшли з горла. Вони ніколи не йшли.
До того моменту, як вона повернулася до лаунж-зони, її обличчя знову перетворилося на ідеальну, спокійну маску, яку вона навчилася носити не знімаючи.