Того дня київське небо здавалося особливо привітним, а міська метушня не викликала звичної втоми. Усе складалося напрочуд вдало: керівництво несподівано відпустило Аллу з роботи на цілих дві години раніше. Піддавшись раптовому, теплому натхненню, вона вирішила не їхати одразу додому, а заскочити до великого супермаркету в самому центрі столиці. У пам’яті ще з учорашнього вечора лунав голос її чоловіка.
Віктор тоді стояв на кухні, замріяно вдивлявся у вечірні вікна і з якимось особливим, тягучим сумом зітхнув: «Боже, як же я скучив за твоїм наваристим борщем із часниковими пампушками!». Ця фраза засіла глибоко в думках, тож тепер жінка неквапливо блукала між яскраво освітленими рядами, перебираючи продукти з тією ретельністю, на яку здатна лише турботлива дружина.
Вона прискіпливо оглядала кожен овоч. До просторого кошика лягла добірна, гладенька картопля, привезена з Чернігівщини, та тверда, налита соком морква. Алла спеціально вибрала міцну білокачанну капусту, яка ще пахла свіжістю базару, звідки її щойно доставили. Для створення того самого неповторного, домашнього аромату вона додала кілька золотистих цибулин, щедрі пучки хрусткого кропу та кучерявої петрушки.
Не забула й про головний секрет своєї страви — густу домашню сметану в невеличкій баночці. Саме вона мала надати майбутньому борщу тієї неперевершеної оксамитової ніжності. Останнім штрихом стали кілька пряних лаврових листочків, що обіцяли ідеальний смаковий баланс.
Обвішана важкими, набитими вщерть пакетами, Алла нарешті дісталася свого двору у спальному районі Троєщини. Проте радість від передчуття затишного сімейного вечора, що гріла її всю дорогу, миттєво вивітрилася, щойно вона переступила поріг рідного під’їзду. Ліфт знову стояв мертвою, мовчазною металевою коробкою. Жінка приречено зітхнула, відчуваючи, як опускаються плечі.
Попереду на неї чекало справжнє фізичне випробування для втомлених ніг і залишків терпіння — виснажливий підйом сходами на двадцять п’ятий поверх. Коли вона, захекана, з відчуттям пекучого болю в литках, нарешті опинилася перед власними дверима, то за звичкою потягнулася до кнопки дзвоника. У відповідь пролунала лише глуха, байдужа тиша. У будинку знову вимкнули світло.
— Ну що за день такий! — тихо, крізь зуби пробурмотіла Алла, роздратовано копирсаючись у темних надрах своєї сумки в пошуках ключів.
Вона обережно, намагаючись не шуміти і не брязкати металом, відчинила двері й ступила в густу напівтемряву передпокою. Квартира зустріла її тишею, яку вже за мить гостро й несподівано розрізали приглушені голоси. Звуки лунали прямісінько з їхньої з Віктором спальні. Залишивши пакети з продуктами просто на холодній підлозі коридору, Алла, немов безшумна тінь, підкралася ближче до прочинених дверей і завмерла, затамувавши подих.
У кімнаті роздратовано бурчав її чоловік:
— Світлано, я не розумію, що тут смішного? Алла може повернутися будь-якої миті, а ти регочеш так, ніби ми в театрі на комедії!
— Та ти просто неймовірно кумедний, Вітько! — відповіла незнайома жінка. У її голосі бриніли грайливі, самовпевнені нотки, що супроводжувалися легким хихиканням. — Чого ти так панічно боїшся власної дружини?
— А ти б на моєму місці не боялася? — різко огризнувся він, і крізь його браваду чітко прослизнули нотки справжнісінького, тваринного страху. — Вона ж мене просто виставить за двері, якщо про все дізнається!
— Та ну тебе, — зверхньо, з ледь помітною зневагою пирхнула Світлана. — У вас двоє дітей. Куди вона дінеться у свої тридцять шість років? Поплаче та й змириться.
Алла відчула, як світ на мить похитнувся. Нігті боляче, до червоних слідів вп’ялися в долоні. Гнів гарячою, задушливою хвилею вдарив у голову, застилаючи очі. Їй до нестями хотілося просто зараз вибити ці двері ногою, увірватися до кімнати, увімкнути ліхтарик на телефоні й влаштувати такий грандіозний скандал, від якого здригнуться бетонні стіни їхньої багатоповерхівки.
Але раптом якийсь холодний, абсолютно розсудливий внутрішній голос різко смикнув її за невидимі струни свідомості: «Не поспішай. Спочатку послухай, що буде далі. Вони самі все розкажуть». Вона зробила глибокий, повільний вдих, приборкуючи бурю емоцій, і залишилася нерухомо стояти на місці.
За дверима Віктор продовжував скиглити, його голос звучав жалюгідно, мов у побитого пса:
— Ти просто зовсім не знаєш мою Аллу, Світлано. Повір, якби ти хоч раз побачила її в дії під час гніву, ти б так самовпевнено не посміхалася.
— Ой, Вітько, благаю, не лякай мене цією своєю Аллою! — з відвертим, отруйним глузуванням протягнула коханка. — Що вона мені зробить? Ну, влаштує істерику, покричить, поб’є посуд. І що з того? Ти ж сам мені розповідав, що вже давно мрієш бути тільки зі мною. Чи я дарма тішу себе цими надіями?
— Та ні, звісно, не дарма, — важко й картинно зітхнув чоловік. — Але зрозумій, тут усе надто складно. П’ять років спільного життя в цій квартирі, двоє дітей… Слухай, давай ти краще зараз підеш. Алла справді скоро повернеться, а я категорично не хочу, щоб вона нас тут застукала. Завтра побачимося, я тобі обіцяю.
Алла до солонуватого присмаку крові закусила нижню губу. «От цікаво, що ж ти таке задумав, Вітьку?» — блискавкою промайнуло в її розпаленій голові. Уява миттєво намалювала огидну картину: ця абсолютно чужа, нахабна жінка розкинулася на їхньому широкому сімейному ліжку. Вона, певно, ще й вкрита тією розкішною вишитою ковдрою, яку Алла колись із такою любов’ю та трепетом вибирала на ярмарку в Сорочинцях, торгуючись за кожен стібок. «Я цю ковдру завтра ж віднесу на смітник!» — категорично, без права на оскарження вирішила вона. Та гострий розум знову наказав їй не гарячкувати і дослухати цю ницу виставу до самого фіналу.
— А я її зовсім не боюся, — зухвало кинула Світлана, і було чути, як вона совається на постелі. — Хай собі приходить, мені абсолютно байдуже. Може, це їй варто мене побоюватися, а не навпаки. І знаєш, тебе це теж стосується. Мені вже остогидло ховатися по темних кутках, немов якась дешева злодійка!
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала?! — щиро обурився Віктор, від переляку зірвавшись на приглушене шипіння. — Ця квартира повністю належить Аллі, я тут навіть не прописаний! Якщо вона нас зараз вижене, куди ми підемо? До твоєї орендованої крихітної однушки на Позняках? Чи, може, до моєї матері в село під Бровари, де туалет стоїть надворі, а в сараї мекають кози?
Алла затисла рот рукою, щоб випадково не розсміятися вголос. Сміх був нервовим, але щирим. «Оце так поворот!» — подумки відзначила вона. Пекуча, руйнівна образа, що роздирала груди ще хвилину тому, поступово поступалася місцем холодному, майже спортивному інтересу хижака, який спостерігає за метушнею здобичі.
Світлана за дверима на мить замовкла. У тиші спальні було чітко чути, як вона важко, з явним, непідробним обуренням видихнула повітря:
— Почекай-но… Що значить «квартира належить Аллі»? Ти ж мені весь час розказував, що це ваше спільне майно! Чому я дізнаюся про такі критичні деталі тільки зараз?
— Та яка різниця, чия вона там на паперах? — спробував недолуго відмахнутися Віктор, намагаючись згладити гострі кути. — Ти ж мене не за квадратні метри полюбила, правда?
— Звісно, не за метри, але ж жити нам десь треба! — голос Світлани втратив усю свою грайливість, ставши різким і колючим, мов бите скло. — Я взагалі-то мрію про дітей, а в моїй орендованій халупі на Дарниці ми всі точно не помістимося. Я роками відмовляла собі в усьому, відкладала кожну зароблену копійку на власне житло, а ти… Виходить, у тебе взагалі нічого немає за душею?
Алла в коридорі ледь стримала хижу, переможну посмішку. «Оце так, Вітьку, гарно ж ти вскочив у халепу!» — подумала вона, жваво уявляючи його розгублену, спітнілу фізіономію в темряві кімнати. Проте чоловік раптом пожвавився, і в його голосі несподівано з’явилися вкрадливі нотки досвідченого змовника:
— Не панікуй, Світланочко, сонечко, не все так погано. У мене є геніальний план! Ми з Аллою саме зараз продаємо цю квартиру, щоб купити нову, значно більшу. І от коли нова нерухомість буде офіційно оформлена, за законом це вже буде наше з нею спільне, набуте у шлюбі майно. Розумієш, до чого я хилю?
— Розумію, — недовірливо протягнула коханка, хоча в її тоні все ще бринів густий, липкий сумнів. — І коли ж саме це має статися?
— Скоро, дуже скоро! — палко й гаряче запевнив Віктор. — А тепер давай, вставай і швидко одягайся. Де твої колготки? Чому ти їх постійно кидаєш під ліжко? Алла може прийти з хвилини на хвилину, а в нас ще постіль зібгана!
Алла міцно стиснула щелепи. Звук скреготу власних зубів здався їй оглушливим. «Продаємо квартиру? Оце справді щось новеньке!» — промайнуло в голові. Обурення змішалося з неймовірною, кришталевою ясністю думок. У її свідомості вже почав стрімко вимальовуватися власний, бездоганний план помсти. «Тікай звідси. Швидко і тихо», — скомандував первісний інстинкт самозбереження. Вона безшумно позадкувала до вхідних дверей, обережно підхопила важкі пакети з городиною і, мов безтілесна примара, вислизнула назад на холодну сходову клітку.
Піднявшись на один поверх вище, жінка надійно сховалася в глибокій тіні спільного балкона. Буквально за якихось десять хвилин глибоко внизу гучно клацнули металеві двері під’їзду, і Віктор разом зі своєю Світланою поспіхом вийшли на вулицю. Вони навіть не підозрювали, що кожне їхнє слово було почуте й закарбоване в пам’яті. Алла з неймовірним полегшенням видихнула в морозне повітря: «Ну що ж, любий, хочеш грати — пограємо. Але тепер виключно за моїми правилами».
Тієї ночі Віктор переступив поріг квартири близько першої години. Він недбало, намагаючись виглядати максимально природно й розслаблено, кинув ключі на тумбочку в передпокої. Алла сиділа на кухні, освітлена лише тьмяним, теплим світлом настінного бра. Вона незворушно пила свій улюблений заспокійливий трав’яний чай, зосереджено гортаючи стрічку новин у смартфоні.
— Затримався на роботі, важливий звіт здавали, — винувато буркнув чоловік, старанно ховаючи бігаючі очі.
— Та нічого страшного, буває, — її тон був настільки рівним, м’яким і спокійним, що Віктор навіть трохи розслабив напружені плечі. Вона повільно відставила керамічну чашку й пильно подивилася йому просто в очі. — До речі, Вітю, мені сьогодні запропонували просто шикарну квартиру на Подолі. Розкішний варіант, ідеальне планування. Тільки нам грошей трохи бракує на доплату. Було б дуже добре, якби ти десь позичив потрібну суму.
Віктор миттєво скривився, наче йому до рота силоміць поклали шматок перестиглого, кислого лимона:
— У кого я позичу такі шалені гроші? Ти ж чудово знаєш, усі мої знайомі самі ледь кінці з кінцями зводять!
— Ну, тоді залишаємося жити тут, — Алла абсолютно байдуже, з легкою приреченістю знизала плечима. — Через тиждень наші діти повернуться від бабусі з Полтави, будемо й далі тіснитися втрьох у цій тісній бетонній коробці. Хіба в тебе немає якихось дешевших чи простіших варіантів вирішення проблеми?
Вона витримала майстерну, театральну паузу, дозволивши йому обміркувати безвихідь ситуації, а потім різко, без попередження змінила тон. Її голос раптом задзвенів холодним металом:
— А я хочу саме ту квартиру на Подолі! — несподівано гаркнула Алла, з силою вдаривши долонею по столу.
Одночасно з цими словами вона блискавичним, відпрацьованим рухом підхопила з ноги свій важкий домашній капець із густою традиційною вишивкою. Віктор не встиг навіть кліпнути оком, як цупка підошва з глухим, неприємним звуком врізалася йому просто під праве око. Удар був настільки стрімким і точним, що тонка шкіра миттєво почала наливатися гарячим багрянцем, стовідсотково обіцяючи на ранок синець розміром із добрячу, стиглу сливу.
— Або ти шукаєш ці кляті гроші, або сидиш тут усе своє жалюгідне життя, як сіра миша в тісній норі! Вирішуй нарешті, ти мужик у цьому домі чи хто?! — геніально розіграла вона сцену грандіозної, неконтрольованої істерики.
Віктор стояв посеред кухні абсолютно отетерілий, інстинктивно притискаючи тремтячу долоню до палаючої щоки. Такої Алли — лютої, некерованої, з диким, майже божевільним блиском в очах — він за всі довгі роки шлюбу ще жодного разу не бачив. Прикладаючи до щоки холодну металеву ложку, яку похапцем знайшов на столі, він гарячково міркував: «Де ж, чорт забирай, узяти ці гроші?». І тут його затьмарений мозок просвітліла рятівна, блискуча думка. Світлана! Вона ж сама сьогодні хвалилася, що роками відкладає кругленьку суму на власну нерухомість. Може, вдасться її розжалобити, зіграти на почуттях і вмовити позичити?
Наступний день перетворився для нього на суцільне, безперервне приниження. Він ледь не повзав перед коханкою на колінах у її квартирі, слізно благаючи позичити сорок тисяч гривень. Години солодких, медових умовлянь, клятв у вічному, неземному коханні, клятвених обіцянок золотих гір та щасливого спільного майбутнього у просторій світлій квартирі врешті-решт зламали її стіну опору. Світлана, згнітивши серце, віддала йому всі свої багаторічні заощадження.
— Я зібрав гроші! Усі до останньої копійки! — з порога радісно, мов тріумфатор, вигукнув Віктор, щойно повернувшись додому.
— От і чудово, — холоднокровно, без жодної емоції на обличчі відгукнулася Алла, діловито забираючи з його рук товсту пачку купюр. — Але не кричи так, ми ж з тобою не на базарі.
Чоловік просто світився зсередини від власної значущості та винахідливості. Він гордо, випнувши груди, походжав кімнатою, розповідаючи дружині неймовірні, карколомні байки про те, яких надлюдських зусиль і складних перемовин йому коштувало «викрутитися» з фінансової скрути.
— Ти навіть уявити собі не можеш, через яке справжнє пекло мені довелося пройти, щоб дістати для нас із тобою цю суму! — пафосно хвалився він, раз у раз обережно торкаючись пучками пальців уже відчутно посинілої щоки.
— О, повір, я чудово це уявляю, — з ледь помітною, тонкою іронічною усмішкою кивнула Алла. — Завтра з самого ранку підемо до нотаріуса укладати офіційну угоду.
— Стривай, а я тобі там хіба не потрібен буду? Документи різні підписати, те-се… — Віктор раптом зупинився як укопаний і підозріло примружив неушкоджене ліве око.
— А нащо ти там здався? — жінка подивилася на нього абсолютно спокійно, як на порожнє місце в кімнаті. — Я продаю свою власну квартиру, яку придбала за свої гроші ще до нашого з тобою шлюбу. Відповідно, і нову нерухомість я оформлюю виключно на своє ім’я. Твій підпис там ні до чого.
Частина 2
Віктор миттєво зблід, відчуваючи, як по спині пробіг неприємний, липкий холодок. Він мовчки проковтнув цю гірку, принизливу пігулку, не наважуючись сперечатися з дружиною, яка зараз нагадувала готову до стрибка пантеру. Проте в його голові вже закрутилися підступні, жадібні шестерінки, вибудовуючи нову стратегію. «От же хитра лисиця! — подумки тішився він власній юридичній обізнаності. — Думає, що так легко обведе мене навколо пальця і залишить ні з чим. Нічого-нічого, наївна. Гроші ж вкладені під час нашого законного шлюбу. Після неминучого розлучення я через суд усе одно змушу її поділитися і відгризу свою законну половину!»
Чоловік навіть у найстрашніших, найфантастичніших снах не міг уявити справжніх масштабів її гри. Алла вже давно, холоднокровно й бездоганно провернула свій геніальний хід, не залишивши йому жодного шансу на перемогу. Усі необхідні документи на розкішну нову квартиру на Подолі вона офіційно, через перевіреного нотаріуса, оформила на свою рідну матір. Усі тонкощі та деталі цього плану жінки детально обговорили за філіжанкою міцної, ароматної кави в старенькій маминій квартирі на Оболоні. На тлі вицвілих шпалер і радянських меблів блискучі папери з печатками здавалися квитком у нове, вільне життя.
— Мамо, вважай, що це мені хоч якась мінімальна моральна компенсація за всі ті довгі роки, що я безжально змарнувала на цього брехливого зрадника, — весело, з відчутним полегшенням сміялася тоді Алла, ставлячи свій розгонистий підпис на останній сторінці договору.
Того ж самого вечора Віктор зі Світланою безтурботно, наче молоде подружжя, проводили час у її крихітній орендованій квартирі на Дарниці. За тонким склом старих вікон гучно, з металевим скреготом проносилися пізні трамваї, а всередині панувала крихка, штучна ілюзія справжньої сімейної ідилії. Віктор розслаблено розкинувся на дивані, перемикаючи канали, коли раптом тишу розрізав різкий, дратівливий звук дверного дзвінка.
— Хто це ще може бути проти ночі? — невдоволено, з нотками тривоги буркнула Світлана, неохоче підводячись із нагрітого місця. — Мабуть, знову хазяйка прийшла за оплатою чи перевіряти лічильники, їй вічно щось не подобається. Сиди тут тихо, не висовуйся і взагалі не подавай голосу.
Віктор слухняно, по-змовницьки кивнув і трохи гучніше ввімкнув телевізор, щоб заглушити можливу розмову, а жінка неквапливо попрямувала до вузького коридору. Вона рвучко, з наміром одразу поставити непрохану гостю на місце, відчинила двері й миттєво застигла, немов міцно вросла ногами в старий лінолеум. На порозі, з ледь помітною, ввічливою, але крижаною посмішкою на обличчі, стояла Алла.
— Доброго вечора! Не впізнали? — її голос лунав м’яко, оксамитово, але з таким відчутним металевим відтінком, що Світлані стало важко дихати. — Я Алла, поки що законна дружина Віктора. Вже так давно хотіла з вами познайомитися особисто, та все ніяк не випадало слушної нагоди для зустрічі. А сьогодні от простежила за вами після роботи, прогулялася вечірнім містом і вирішила зайти на вогник. Дозволите?
— Е-е… так, звісно, проходьте, — розгублено, ледь ворушачи пересохлими губами, проковтнула слова Світлана. Вона інстинктивно, наче відштовхнута невидимою силою, відступила вбік, покірно пропускаючи несподівану гостю до своєї фортеці.
— Яка ж ви все-таки неймовірно гостинна! — радісно, з бездоганно зіграною, удаваною щирістю вигукнула Алла, граціозно знімаючи свої дорогі шкіряні чоботи й акуратно ставлячи їх біля порога. — То куди мені йти? Де тут у вас приймають гостей?
— На кухню, — ледь чутно пробурмотіла господиня, опускаючи очі. Вона досі не до кінця усвідомлювала рівень катастрофи, що саме зараз розгорталася в її домі.
Алла неквапливим, абсолютно хазяйським кроком, від якого лунко скрипіли мостини, пройшла до тісної кухні. Вона показово, з прискіпливістю ревізора, роздивлялася скромний інтер’єр. На стінах висіли акуратно вишиті хрестиком рушники, а на вузькому, заставленому банками підвіконні красувалася невеличка керамічна вазочка з пожовклим сухоцвітом. Було надто очевидно, що дівчина всіма силами, витрачаючи останні копійки, намагалася вдихнути хоч краплю домашнього затишку в цю чужу, холодну зйомну халупу.
— А знаєте, напрочуд гарно у вас тут, — спокійно, з легкою поблажливістю зауважила Алла, по-господарськи сідаючи за маленький, накритий клейонкою кухонний стіл. — Хоч житло й тимчасове, але одразу відчувається, що в нього вклали душу і жіночу руку.
— Дякую, — сухо, максимально насторожено відповіла Світлана, обережно опускаючись на стілець навпроти. Її перелякані, розширені очі гарячково бігали від ідеально спокійного обличчя Алли до зачинених дверей кімнати, ніби шукаючи там порятунку чи підтримки. — То, може, мені Віктора покликати сюди? Хай пояснить…
— Та ні, що ви, він мені абсолютно не потрібен, — Алла легко, мов від настирливої мухи, відмахнулася рукою, і в її голосі забриніла відверта, гірка іронія. — Я ж сюди виключно до вас прийшла поговорити, Світлано. Він тепер повністю і безповоротно ваш, забирайте на здоров’я, користуйтеся.
— Як це… мій? — коханка здивовано, по-дитячому наївно кліпнула густими нафарбованими віями, остаточно втративши логічну нитку цієї химерної розмови. — Ви що, ось так просто, без скандалу, від нього відмовляєтесь?
— Аякже, — ствердно, з абсолютною серйозністю кивнула Алла. — Він нарешті знайшов своє справжнє, щире щастя, і я за нього, повірте, тільки рада. Погодьтеся, у сорок років залишитися без власного кутка, без копійки в кишені і піти до іншої жінки в приймаки — це ж можливо тільки з великої, неземної, сліпої любові, чи не так?
Світлана стрімко нахмурилася, інтуїтивно, на рівні підкірки відчуваючи болючий, нищівний підступ у кожному плавному слові цієї незворушної жінки.
— Стривайте-но, почекайте… Як це без кутка? Але ж Віктор сам мені особисто казав, що ви вже продали квартиру й купили нову, просторішу! Це ж ваше спільне майно, він має повні права! При розлученні ви все за законом поділите навпіл!
— Господи, хто ж вам такі відверті дурниці сказав? — Алла щиро, дзвінко й розкотисто розсміялася, відкинувшись на спинку стільця. Цей сміх здався Світлані найстрашнішим звуком у світі. — Я дійсно продала свою стару хату, тут він вам не збрехав. Але ніякої нової нерухомості на своє ім’я я не купувала і не збиралася. Все, що цей дорослий фантазер вам наобіцяв, — лише плід його бурхливої, хворобливої уяви. Знаєте, він у ранньому дитинстві, мабуть, перечитав казок про чарівні палаци, от і продовжує жити у своїх інфантильних рожевих мріях за чужий рахунок.
Світлана широко відкрила рот, відчайдушно намагаючись щось заперечити, якось захистити свої інвестиції, але потрібні слова намертво застрягли в пересохлому горлі. Її обличчя вмить зблідло, ставши кольору старої крейди, а тонкі пальці на руках дрібно, неконтрольовано затремтіли, видаючи паніку.
— То що виходить… я просто так, власними руками віддала йому всі свої заощадження на нову квартиру, а він… — ледь чутно, самими лише побілілими губами прошепотіла вона, дивлячись у порожнечу перед собою.
— Саме так, люба моя, ви вловили саму суть, — безжально, з хірургічною точністю підтвердила Алла, ледь стримуючи хижу, переможну посмішку. — Ви обоє просто ідеальна, чудова пара, насолоджуйтесь одне одним. Але відтепер — категорично без моєї участі та моїх грошей.
Світлана сиділа непорушно, мов громом прибита, не в змозі навіть кліпнути. Тим часом Алла спокійно, витонченими дрібними ковтками допивала гарячий чорний чай, який розгублена господиня суто машинально поставила перед нею на стіл хвилиною раніше. У маленькій, задушливій кухні зависла важка, тягуча, мов смола, тиша. Її порушувало лише приглушене, байдуже бубоніння телевізора з сусідньої кімнати, де нічого не підозрюючи Віктор уважно переглядав вечірній випуск спортивних новин.
— То виходить, ви свідомо, розважливо обманули нас обох? — нарешті видавила із себе Світлана, повертаючись до реальності. Її голос раз у раз зривався і неприємно тремтів від пекучої, нестерпної образи. — Я ж віддала йому всі свої гроші! Кожну зароблену копійку, яку роками збирала на власну хату, відмовляючи собі у всьому!
— Ой, хто б уже в цій кімнаті казав про високий обман і святу мораль, — зневажливо, з відразою пирхнула Алла, рішуче відставляючи порожню керамічну чашку подалі від себе. — Ви ж чомусь зовсім не соромилися крутити роман з моїм законним чоловіком просто за моєю спиною, топчучи мою сім’ю. А тепер настав час пожинати гіркі плоди своїх вчинків. Я тут абсолютно ні до чого — це виключно ваші з Віктором брудні дорослі ігри.
Світлана до гучного хрусту в кісточках стиснула кулаки, в її потемнілих очах спалахнув небезпечний, божевільний вогник гніву. Але Алла лише поблажливо, як на вередливу дитину, глянула на свій елегантний наручний годинник і повільно, з гідністю королеви підвелася з-за столу.
— Ой, щось я дійсно засиділася у вас в гостях, час і честь знати, — напрочуд весело, майже святково промовила вона, розправляючи складки на пальто. — Мені вже час бігти у своїх справах. Було надзвичайно приємно нарешті познайомитися, Світланочко. Передайте моєму, тобто вже виключно вашому, Вітькові палкий привіт від колишньої. А його речі я завтра ж зранку пришлю сюди звичайною маршруткою, чекайте на пакунки. Офіційне розлучення, законні аліменти на двох дітей — усе це ми владнаємо через суд трохи згодом. Думаю, на сьогодні вам є про що дуже серйозно поміркувати. Бувайте здорові і щасливі!
Не чекаючи на жодну відповідь, Алла рвучко, по-військовому чітко розвернулася, швидко взула свої чоботи й вийшла з квартири, гучно, з відлунням по всьому під’їзду грюкнувши важкими вхідними дверима. Світлана ще кілька довгих секунд сиділа абсолютно нерухомо, намагаючись хоч якось оговтатися від глибокого психологічного шоку. А потім, немов зірвавшись із товстого сталевого ланцюга, з диким риком увірвалася до кімнати.
Віктор максимально розслаблено сидів перед яскравим екраном, міцно тримаючи в руці пластиковий пульт. Обличчя жінки, яка влетіла до кімнати, пашіло від неконтрольованої, первісної люті. Вона нагадувала справжню фурію, готову розірвати його на шматки.
— Ти що накоїв, бовдуре нещасний?! — несамовито, на межі ультразвуку закричала вона, бризкаючи слиною.
Її божевільний погляд випадково впав на власний старий хатній капець на товстій підошві, що сиротливо лежав на підлозі біля килима. Вона блискавично схопила його, і не встиг чоловік навіть здивовано кліпнути чи хоча б підвестися для захисту, як важка ґумова підошва з неймовірного розмаху полетіла йому просто в обличчя. Удар прийшовся точно і безжально під ліве око — ідеально, майже ювелірно симетрично до того фіолетового, пульсуючого синця, яким його тільки вчора щедро нагородила Алла.
— Ти підло, ницо обдурив мене! — не своїм, хрипким голосом репетувала Світлана, наступаючи на нього. — Де мої гроші, мерзотнику?! Де твоя хвалена, розкішна квартира на Подолі, га?!
Віктор судомно здригнувся від пекельного болю і, двома руками міцно тримаючись за обидва палаючі ока, жалюгідно, мов поранена тварина, заскиглив, втискаючись у спинку дивана:
— Та заспокойся ти, благаю тебе всім святим! Я зараз усе логічно, по поличках поясню…
Але розлючена жінка вже не чула і не бажала чути жодних жалюгідних виправдань. Вона гарячково, нишпорила по тісній кімнаті диким поглядом, відчайдушно шукаючи, чим би ще важчим і твердішим пожбурити в цього жалюгідного зрадника, який зруйнував її життя.
Частина 3
Віктор жалюгідно зіщулився на вузькому дивані, відчайдушно затиснувши пульсуюче око спітнілою долонею. Світлана ж тим часом металася по тісній кімнаті, немов справжнісінька, розлючена фурія, змітаючи все на своєму шляху. На підлозі вже хаотично валялися її злощасний капець і пластиковий пульт від телевізора, який вона встигла з силою пожбурити йому навздогін, ледь не розбивши екран.
— Ти геть знахабнів у своїй безмежній брехні! — кричала вона так пронизливо, що, здавалося, у вікнах ось-ось задзвеніли б тонкі шибки. — Я довірливо, як остання дурепа, віддала тобі сорок тисяч гривень! Величезні гроші, які по крихтах, відмовляючи собі в нормальній їжі та одязі, відкладала з кожної своєї жалюгідної зарплати! А ти мені що натомість приніс? Дешеві, примітивні казки про новісіньку, розкішну хату на Подолі?!
— Світланочко, та вислухай же ти мене хоч одну хвилину! — відчайдушно благав Віктор. Він комічно, але з непідробним страхом намагався ухилитися від її різких, гнівних жестів, втискаючись спиною в м’яку оббивку. — Я ж не брехав тобі жодного слова! Алла справді продала нашу стару квартиру, я ж на власні очі бачив усі підписані документи на столі! Просто… розумієш, яка справа… вона мене надзвичайно жорстоко обдурила. Ця відьма потайки оформила всю нову нерухомість виключно на свою маму.
Світлана раптом завмерла на місці, мов уражена блискавкою. Вона важко, з хрипом втягувала в себе повітря. Її очі небезпечно звузилися до двох тонких, колючих щілин, а голос несподівано став тихим, крижаним і від того ще більш моторошним та загрозливим:
— То виходить, ти ще й непрохідний, клінічний дурень, окрім того, що патологічний брехун? Вона тебе технічно, без жодних зусиль обіграла, мов малого, наївного хлопчиська на привокзальному дешевому базарі! А я через твою феноменальну тупість лишилася абсолютно без копійки! Що мені тепер, скажи на милість, робити з цим життям? Знову зі сльозами пакувати важкі валізи і їхати до Польщі на пекельні заробітки, щоб роками збирати на власну хату, миючи чужі підлоги?!
Віктор жалюгідно знітився, винувато опустивши побиту голову. Він із нестерпним душевним болем згадував, як ще вчора пів дня принизливо випрошував у неї ці нещасні гроші. Як майстерно малював в її уяві золоті гори й розкішне богемне життя в центрі столиці. А тепер він сидів на чужому, пропахлому пилом дивані з двома ідеально симетричними синцями під очима і без жодної, навіть найменшої ідеї, як вибратися з цієї глибокої прірви.
— А може… може, ми спробуємо ще раз поговорити з Аллою? — максимально невпевнено, тремтячим, зірваним голосом запропонував він. — Попросимо її по-людськи увійти в становище і повернути хоча б частину суми…
— Ти що, серйозно зараз це кажеш?! — знову вулканом вибухнула Світлана. — Після того, як твоя геніальна дружина щойно прийшла сюди, потопталася по моїй гідності й відверто насміялася мені просто в обличчя?! Та вона тебе першого на міський смітник викине разом із твоїми брудними лахами! І мене туди ж відправить слідом! Ні, Вітько, тепер це виключно твій особистий борг. І ти мені його повернеш до копійки. Інакше я завтра ж зранку подзвоню твоїй мамі в село, хай старенька послухає, який у неї син геніальний, неперевершений аферист!
Віктор повільно, крекчучи від напруги, підвівся з дивана. Він обережно потирав обома руками синці, які просто на очах наливалися густим синьо-фіолетовим кольором. Світлана стояла навпроти нього, рішуче і войовничо склавши руки на грудях. Її погляд був настільки важким і ненависним, що, здавалося, міг би легко пробити наскрізну дірку в товстій бетонній стіні.
— Ти повернеш мені все, Вітько. До останньої, іржавої копієчки, — холодно і чітко карбуючи кожне слово, немов забиваючи цвяхи, промовила вона. — Інакше я не тільки твоїй матусі в Бровари зателефоную. Я ще й на твою офіційну роботу детальну заяву напишу. Хай усе вище керівництво знає, який у них старший менеджер «кристально чесний» і надійний працівник.
— Та де ж я візьму ті кляті сорок тисяч?! — розпачливо, майже зі справжніми сльозами на очах вигукнув чоловік, хапаючись за голову. — У мене ж офіційна зарплата така смішна, що ледь на дешеву їжу та проїзд вистачає! Алла ж завжди тотально контролювала весь наш сімейний бюджет, я собі навіть на пляшку пива не міг непомітно відкласти!
— А мені абсолютно, глибоко байдуже, — безжально відрізала Світлана, не змигнувши й оком. — Ти сам мене свідомо втягнув у це смердюче, безпросвітне болото, от тепер сам із нього і вигрібай. Хочеш — продавай свою стару іржаву «Ладу», що роками гниє в гаражі, хочеш — влаштовуйся на три найважчі роботи одразу. Це тепер суто твої власні проблеми.
Віктор на мить яскраво, в найменших деталях уявив, як він сумно стоїть на холодному Дарницькому авторинку, відчайдушно намагаючись впихнути хоч комусь своє пошарпане, ледь живе авто. Від цієї картини йому стало фізично зле, до нудоти. Та колишня коханка навіть не думала зупинятися на досягнутому:
— І знаєш що ще? Я завтра ж із самого ранку сходжу до толкового, дорогого адвоката. Мені одна знайома досвідчена юристка казала, що за таке можна легко подати до суду статтю за шахрайство. Я з документами доведу, що ти мене свідомо обібрав. І тоді я не тільки свої кровні гроші поверну, а й тебе за ґрати запроторю на кілька довгих років!
— Ти що, зовсім здуріла від злості?! — хрипко видихнув Віктор, відчуваючи, як холодний, липкий піт жаху повільно котиться по спині під сорочкою. — Ми ж з тобою так сильно кохали одне одного!
— Кохали? — вона гидливо, з неприхованою огидою пирхнула. — О, це було рівно до того моменту, як ти мене нахабно обікрав, бовдуре! А тепер швидко збирай свої манатки і забирайся геть із моєї квартири, поки я справді поліцейський патруль не викликала!
Віктор, немов ошпарений окропом, кинувся до темного коридору. Він похапцем, тремтячими від адреналіну руками зібрав свої нехитрі, бідні пожитки — накинув пом’яту куртку, криво натягнув шапку і дивом схопив одну сироту-шкарпетку, яку знайшов під самим краєм дивана. За мить він кулею вискочив за двері, назавжди лишивши Світлану наодинці з її киплячою, справедливою люттю.
Він кубарем вилетів на темну, непривітну вулицю. Холодний, пронизливий березневий вітер, що дув просто з боку широкого Дніпра, миттєво вдарив йому в розпашіле, побите обличчя, пробираючи морозом до самих кісток. Віктор щільніше затягнув блискавку на куртці й понуро побрів уздовж абсолютно порожнього Дарницького бульвару. Чоловік абсолютно не уявляв, куди йому тепер податися в цьому величезному, байдужому місті.
Додому, до Алли, повертатися було чистим, безглуздим самогубством. Після її сьогоднішнього феєричного візиту до Світлани він надто чітко розумів, що там на нього чекає хіба що швидко зібраний чемодан, безжально виставлений на холодні бетонні сходи під’їзду. У глибокій кишені сиротливо м’ялася одна-єдина паперова сотня гривень. Цього ледь вистачило б на нічну маршрутку до мами в село під Бровари, і то якщо пощастить вмовити водія.
«Ну як же я міг так безглуздо, так по-дурному вляпатися?» — з гіркотою думав він, важко, мов старець, чалапаючи по розбитому тротуару. Здавалося б, ще якийсь короткий місяць тому все його розмірене життя було просто ідеальним. Дружина щовечора покірно готувала смачний наваристий борщ, молода коханка Світлана солодко мріяла про їхнє спільне майбутнє, а сам він у мріях бачив себе поважним, заможним господарем елітної нерухомості на Подолі. А що він має зараз, у сухому залишку? Два симетричні, болючі синці під очима, абсолютно порожні кишені й цілком реальну перспективу спати на колючому сіні в маминому сараї, під монотонне мекання кіз.
Раптом у кишені куртки різко, вібруючи по нозі, озвався телефон. На яскравому екрані в темряві висвітилося знайоме ім’я — «Світлана». Віктор кілька напружених секунд вагався, гіпнотизуючи поглядом екран, але все ж приречено натиснув зелену кнопку відповіді:
— Чого тобі ще від мене треба? — втомлено, здавленим голосом запитав він.
— Слухай сюди дуже уважно, невдахо, — різко і без жодних передмов почала вона. — Я тут трохи охолола, подумала і передумала тебе просто так виганяти. Даю тобі рівно один тиждень. Сім днів на те, щоб повернути мені всі мої гроші. Інакше, присягаюся всім святим, я не жартую — піду до найкращого адвоката в цьому місті. І до твоєї дорогоцінної Алли заодно завітаю в гості, хай знає в найменших деталях, як саме ти її підставив і обібрав!
— Та я ж тобі клянуся, я не винен, що вона мене так підло і хитро обдурила! — знову жалюгідно, зриваючись на фальцет, заскиглив чоловік.
— А мені на це глибоко начхати! Твій час пішов! — жорстко гаркнула Світлана і кинула слухавку, жорстоко обірвавши зв’язок короткими, байдужими гудками.
Віктор зупинився біля єдиного в окрузі цілодобового яскравого кіоску з шаурмою. Густий, насичений пряний запах смаженого м’яса немилосердно дражнив його зведений від порожнечі шлунок. Але, подумки ще раз порахувавши свою нещасну решту в кишені, він із чорним сумом усвідомив, що може дозволити собі хіба що цигарки. Він простягнув у маленьке віконце свою зім’яту сотню, купив найдешевшу пачку і нервово, тремтячими пальцями запалив. Чоловік стояв на крижаному вітрі, глибоко затягуючись гірким, їдким димом і пустим поглядом дивлячись, як він швидко розчиняється в густому, сірому київському небі.
«Треба терміново щось вигадати, знайти якийсь вихід, — гарячково міркував він, видихаючи сизий дим. — Може, спробувати позичити гроші в кума з Борисполя? Чи все ж таки переступити через себе, поїхати до Алли, впасти на коліна і слізно благати про прощення?». Він допалив цигарку до самого рудого фільтра й спересердя жбурнув недопалок у брудну, вкриту тонкою кригою калюжу біля кіоску. У стомленій, гудячій голові крутилися сотні варіантів, і кожен наступний здавався ще безглуздішим за попередній.
Повернутися до законної дружини? Та вона його швидше з вікна двадцятого поверху викине, ніж стане вислуховувати ці жалюгідні, нікчемні виправдання. Поїхати до матері в село? Але там на нього чекає лише холодна стара хата з пічкою, яку треба пів ночі розпалювати сирими дровами. А ще — нескінченна, багатогодинна моральна лекція про те, «який він бовдур і як усе життя собі власноруч зіпсував». Кум із Борисполя? Той сам вічно сидить у кредитах і боргах як у шовках, ледве зводить кінці з кінцями. Хіба що наллє безкоштовно склянку міцного, смердючого самогону для гіркої чоловічої втіхи.
Віктор важко, мов мішок із піском, опустився на холодну дерев’яну лавку біля безлюдної автобусної зупинки. Він порожнім, скляним поглядом спостерігав, як пізні жовті маршрутки з гудінням проносяться повз нього в бік Позняків. У животі жалібно і голосно бурчало, а в голові поступово визрівав найвідчайдушніший із планів. «А що, якщо справді піти до Алли й чесно, без прикрас їй усе розповісти? — майнула жалюгідна, тонка надія. — Скажу їй гірку правду: що ця божевільна Світлана мене жорстоко шантажує, що я насправді — просто невинна жертва трагічного збігу обставин. Може, серце в неї не кам’яне, пожаліє дурня? Ну, хоча б заради наших спільних дітей?»
Він на мить заплющив очі і яскраво уявив собі цю зворушливу картину: ось він стоїть перед дружиною з винуватим, побитим життям виглядом, а вона дивиться на нього з глибоким жіночим розумінням. І, можливо, навіть мовчки, з теплою посмішкою наливає йому тарілку гарячого, свіжого борщу з пампушками, як у старі добрі часи. Але ця солодка ілюзія миттєво і вщент розбилася, щойно він пригадав її сьогоднішній крижаний, переможний погляд. А ще — той важкий вишитий капець, що так влучно і боляче прилетів йому під око.
«Ні, — сам до себе похитав головою Віктор, повертаючись у сувору реальність. — Краще вже до Світлани на колінах повзти і благати про відстрочку боргу. Хай кричить, хай б’ється пультами, але вона хоча б не така диявольськи хитра, розумна й прорахована, як моя Алла».
А тим часом на іншому кінці міста, у світлій, пахнучій свіжим, дорогим ремонтом новій квартирі на Подолі — тій самій, що була так завбачливо і вчасно оформлена на маму, — сиділа Алла. За великим панорамним вікном рівномірно гудів мільйонами вогнів нічний, величний Київ. Жінка зручно і розслаблено вмостилася в м’якому, глибокому дизайнерському кріслі. Вона повільно попивала дороге, терпке червоне вино з витонченого кришталевого келиха. З теплою, щирою материнською усмішкою вона переглядала на смартфоні свіжі фотографії своїх дітей, які саме весело, з рум’янцем на щоках бавилися на засніженому подвір’ї у бабусі в Полтаві.
«Хай тепер цей невизнаний геній Віктор зі своєю істеричною Світланою самі у своєму брудному болоті розбираються, — зі спокійною, легкою душею подумала вона, роблячи черговий приємний ковток. — Я своє з цього невдалого шлюбу забрала сповна. До останньої краплі».
Її ідеальний, бездоганний план спрацював без жодної, навіть найменшої помилки: стара, тісна квартира успішно продана, нова, розкішна простора нерухомість перебувала у повній фінансовій та юридичній безпеці. А чоловік-зрадник, який вважав себе найхитрішим, залишився біля розбитого корита з порожніми кишенями та боргами. Алла щасливо і грайливо посміхнулася своєму власному відображенню в темному склі вікна. Вона елегантно підняла кришталевий келих і тихо, але неймовірно впевнено промовила в порожню, затишну кімнату:
— За моє нове, абсолютно щасливе життя!