Раннього березневого ранку, коли надворі ще стояв сирий, пронизливий туман, біля приймального відділення районної лікарні в невеликому містечку на Київщині різко загальмував поліцейський мікроавтобус із заґратованими вікнами. З кабіни неквапливо вийшли двоє конвоїрів у важких черевиках, відчинили задні двері й вивели жінку. Навіть крізь об’ємний, безформний казенний одяг було очевидно: вона при надії і в неї вже почалися перейми. Дівчина ледве переставляла ноги, згинаючись навпіл від нестерпного болю, і з відчаєм хапалася руками за поперек та великий живіт.
— Ворушися давай! — грубо гримнув один із охоронців, підштовхуючи її в спину. — Чого тобі до міста не терпілося, дурепо?
Коли ця дивна процесія переступила поріг приймального відділення, серед чергового персоналу здійнявся справжній переполох. Не кожного дня до їхнього тихого пологового будинку привозили ув’язнених. Ця пацієнтка взагалі не мала тут опинитися — її везли етапом до спеціалізованої жіночої колонії, але погані розбиті дороги та постійна тряска спровокували передчасні пологи просто під час транспортування.
Богдана Миколаївна, досвідчена лікарка-акушерка, саме розпочала своє чергування, яке обіцяло бути напрочуд спокійним. Усі її пацієнтки вже благополучно народили, і вона, зручно вмостившись у кріслі в ординаторській, мріяла про гарячу чашку кави та кілька годин тиші. Раптом по внутрішньому зв’язку пролунав стурбований голос медсестри:
— Богдано Миколаївно, терміново спускайтеся! Тут конвой… ув’язнену привезли. От вам і спокійна зміна!
Лікарка миттю спустилася на перший поверх. Породілля лежала на кушетці, напівзігнувшись, і тихо, жалібно стогнала. Навколо неї, наче коршуни, кружляли охоронці, а чергова медсестра розгублено переминалася з ноги на ногу.
— Негайно піднімайте її та везіть у санітарну кімнату, — твердим, безапеляційним тоном скомандувала Богдана Миколаївна після швидкого огляду, кивнувши санітаркам.
Жінки обережно переклали породіллю на каталку й повезли коридором. Конвоїри рушили слідом, брязкаючи амуніцією.
— А ви куди зібралися? — різко зупинилася лікарка, перегородивши їм шлях.
— Ми маємо бути присутніми. Це протокол, — насупився старший конвоїр, намагаючись відсунути жінку в бік.
— У пологове відділення стороннім вхід суворо заборонено! У нас тут свої санітарні протоколи, — відрізала Богдана, не зрушивши з місця ні на міліметр.
— Жіночко, у нас свої накази! Вона — зечка! Ми зобов’язані її контролювати.
— Абсолютно виключено! — голос Богдани Миколаївни пролунав так владно, що охоронець мимоволі завмер. — Я не дозволю вам лякати інших матерів своїм виглядом. Це лікарня, а не тюрма. Поки немає головного лікаря, тут керую я. І я вирішую, хто зайде в пологову залу, а хто залишиться за дверима.
— Ви не розумієте, вона може втекти! Ми надали всі супровідні документи…
— Це ви не розумієте! — перебила його лікарка. — Розкриття вже шість сантиметрів. Куди вона втече? Хоча, сумніваюся, що для вас ці медичні терміни мають бодай якесь значення. Насамперед вона — жінка, яка дає нове життя.
— Якщо ми не можемо стояти над нею, тоді ми зобов’язані прикути її кайданками до ліжка, — наполягав конвоїр, граючи жоваками. — Повірте, лікарю, так буде краще для всіх.
Породілля, почувши цю суперечку, навіть не стала питати, чому це “в її інтересах”. Вона лише важко, приречено зітхнула, заплющивши очі.
— Добре. Хай буде по-вашому. Приковуйте, — з відразою промовила Богдана Миколаївна. — Я покличу вас пізніше. Майте хоч краплю людяності.
Коли дівчину перевели до пологової зали, чоловіки у формі холоднокровно пристебнули її тонке зап’ястя сталевими кайданками до металевого бильця ліжка.
— А тепер геть звідси, — різко скомандувала Богдана. Охоронці, невдоволено бурмочучи, вийшли, пообіцявши чекати під дверима.
— Оце ви їх поставили на місце! — із захопленням прошепотіла молода лікарка-неонатолог Соломія, поправляючи маску.
— Мені тут їхні тюремні порядки не потрібні, — тихо відказала Богдана Миколаївна.
Вона підійшла до породіллі, і її суворий тон миттєво змінився на м’який, майже материнський.
— Ну що, моя хороша, нагадай-но мені своє ім’я?
— Міля… — простогнала дівчина крізь зціплені зуби.
— Міля… — луною повторила лікарка.
На мить обличчя Богдани Миколаївни зблідло, а в очах майнув невимовний біль. Вона ледве помітно хитнулася, але вже за секунду опанувала себе.
— Слухай мене уважно, Мілочко. Забудь про все на світі. Забудь про конвой, про кайданки, про свій страх. Зараз має значення лише твоя дитина. Її життя залежить від тебе. Не витрачай сили на крик. Просто слухай мій голос і роби те, що я кажу.