Яким же було їхнє здивування, коли майже в самому центрі запланованого полігону, на невеликій галявині біля річки, вони натрапили на стару, вкриту мохом дерев’яну хатину. Всередині мешкала літня жінка, баба Надія. А незабаром до берега причалив старенький човен, з якого вийшла юна дівчина — вона припливла з села, що розкинулося по той бік річки.
Виявилося, що це онука господині. Баба Надія навідріз відмовлялася переїжджати до сина в село, мовляв, тут народилася, тут і вік доживатиме. Тому онука кілька разів на тиждень долала річку на човні, щоб привезти старенькій свіжі продукти та допомогти по господарству.
Командири довго намагалися переконати вперту бабусю, що їй доведеться звільнити це місце. Пояснювали, що залишатися в зоні полігону вкрай небезпечно. Їй дали тиждень на збори, після чого офіцери поїхали далі оглядати ліс. Тоді, під час першого візиту, Тарас навіть не звернув на дівчину особливої уваги.
Але коли за кілька днів він приїхав знову, щоб перевірити, чи покинула старенька небезпечну зону, то застав там лише Марічку. Вона якраз пакувала останні бабусині речі у вузли. Сама господиня вже чекала на іншому березі. Хлопець запропонував допомогу, вони розговорилися, і знайомство зав’язалося легко, мов само собою.
Поки вони спілкувалися, дівчина швидко розігріла на багатті грибну юшку і щиро пригостила солдата. Під час цього простого обіду серед осіннього лісу Тарас раптом відчув якесь незбагненне відчуття абсолютного спокою та домашнього затишку. А коли вони обоє одночасно потягнулися до столу за скибкою хліба, їхні руки торкнулися, а лоби випадково зіткнулися.
У цей момент їхні погляди зустрілися. Тарас просто потонув у її яскраво-синіх, неймовірно глибоких очах. Після цього він допоміг Марічці перевезти важкі пакунки на той берег, тепло попрощався і поїхав у частину. Але з того самого дня його серце назавжди залишилося з цією дивовижною лісовою мавкою.
Його нестримно тягнуло до неї. За кілька місяців до закінчення служби Тарас вирішив діяти. Він випросив у начальства коротку відпустку, чесно зізнавшись, що їде свататися. Купивши гостинців, він вирушив до того самого села за річкою. Місцеві дітлахи галасливою юрбою провели солдата до потрібної хати, і він, хвилюючись, обережно постукав у двері.
Зустріли його привітно, але Марічка була страшенно збентежена таким раптовим візитом. Яке ще заміжжя? Вона червоніла і кілька разів ховалася в сусідній кімнаті, де тепер мешкала її бабуся. Нарешті баба Надія попросила онуку покликати “жениха” до неї, щоб серйозно поговорити.
Тарас зайшов, шанобливо привітався. Старенька, хитро примруживши вицвілі, але мудрі очі, звеліла йому підійти ближче і дати руку. Тарас простягнув долоню. Бабуся міцно стиснула її своїми сухими пальцями й мовчки дивилася йому просто у вічі довгі кілька хвилин, ніби читаючи його душу. Нарешті вона тихо, але впевнено промовила:
— Так, це ти. Її суджений. Доля сама вас одне до одного стежками вивела. Все у вас складеться добре. Тільки бережи її, синку.
— Вона ж у мене світла, мов джерельна вода, — продовжила стара, — і чекала тебе все своє життя. От тому я й не хотіла з лісу виїжджати. Серцем чула, що ти знайдеш Марічку саме в моїй старій хатині. А тепер, коли ти її забереш у надійні руки, я нарешті можу бути спокійною.
Тарас із максимальною серйозністю кивнув.
— Не хвилюйтеся, бабусю. Нікому не дам її скривдити. Життя покладу, аби вона щасливою була.
Старенька ледь помітно всміхнулася, ніби підтверджуючи його клятву.
— Я знаю. У тебе серце теж чисте і добре. Інакше я б не віддала тобі свою кровинку. Благословляю вас, діти. Будьте щасливі.
Незабаром і батьки Марічки, побачивши щирість хлопця, дали своє благословення. Вирішили не тягнути й розписатися ще до того, як молодята поїдуть на батьківщину Тараса.