— Нам треба терміново закінчувати цей жалюгідний цирк, Тимуре, — неймовірно холодно, без краплі емоцій промовила вона, різко застібаючи металеву блискавку на переповненій валізі. — Я зустріла іншого, справжнього чоловіка. Він значно молодший за тебе, він має власний, надзвичайно успішний і прибутковий бізнес у сфері логістики. І, що для мене найголовніше, він не живе зі своєю мамою, ховаючись за її спиною і випрошуючи гроші з її пенсії та зарплати.
Дівчина навіть не намагалася хоча б заради пристойності підбирати слова чи ховати свою відверту, жорстоку байдужість. Вона дивилася на нього звисока і відверто зізналася, що ніколи по-справжньому, жодної хвилини його не кохала. Дорослий, довірливий Тимур був для неї лише дуже зручним, безкоштовним проїзним квитком у розкішне столичне життя. Каріна з самого початку мріяла лише про одне: вирватися зі злиднів і сірості студентського гуртожитку, хитрощами отримати постійну київську реєстрацію та комфортно жити на всьому готовому, поки сама не стане міцно на ноги. І тепер, коли її кар’єра міжнародної стюардеси стрімко пішла вгору, а на світлому горизонті з’явився по-справжньому заможний, щедрий і перспективний партнер, цей тісний “тимчасовий аеродром” на Печерську їй більше був абсолютно не потрібен.
Тимур спалахнув від сліпого, пекучого гніву. Його чоловіча гордість була безжально розтоптана, розірвана на дрібні шматки і викинута на смітник. Він голосно кричав, розмахував руками, звинувачував її в брудній меркантильності та продажності, але змінити чи зробити вже нічого не міг. Каріна лише поблажливо, з ледь помітною насмішкою посміхнулася йому в обличчя, викликала по телефону таксі і назавжди зникла за важкими дубовими дверима квартири.
Як з’ясувалося трохи згодом, коли вляглися перші емоції, колишня юна дружина пішла в нове життя зовсім не з порожніми руками. Збираючи свої численні речі, вона дуже спритно і непомітно привласнила ще й масивні, фамільні золоті сережки Надії Петрівни, які необачно лежали на відкритому туалетному столику в коридорі. Ця зухвала крадіжка стала тією самою останньою, фатальною краплею для виснажених літніх батьків.
Микола Іванович та Надія Петрівна були настільки емоційно спустошені цим пекельним роком постійних скандалів, зіпсованих нервів та щоденного, нестерпного стресу, що вперше у своєму житті проявили справжню, сталеву жорсткість до свого єдиного, улюбленого сина. Батько, карбуючи кожне слово, поставив йому надзвичайно суворий, беззаперечний ультиматум: або Тимур протягом одного місяця знаходить нормальну, офіційну роботу і назавжди з’їжджає на орендовану квартиру, або вони власноруч, без жодного жалю, виставлять усі його брендові речі на холодні сходи під’їзду.
Залишившись біля розбитого корита, абсолютно без власних грошей, без молодої, статусної красуні і з цілком реальною перспективою вже завтра опинитися просто на вулиці, хлопець раптом неймовірно чітко прозрів. У його пам’яті яскраво, немов рятівний маяк, сплив теплий і рідний образ Олі. Його перша дружина тепер здавалася йому абсолютно бездоганною, святою жінкою: вона ніколи не вимагала від нього чогось неможливого, вона мала власну, таку затишну квартиру, мала стабільний, високий дохід і завжди, за будь-яких умов, дбала про їхнього спільного сина.
“Який же я був непрохідний, сліпий бовдур!” — з розпачем подумав Тимур, хапаючись за голову. Він твердо вирішив, що настав час негайно повертатися в ту саму тиху, надійну гавань. Навіщо витрачати сили і шукати щось нове, невідоме, якщо можна просто прийти, красиво перепросити, натиснути на жалість і повернути все так, як було раніше?
Він ретельно, до ідеальної гладкості поголився, наніс свій найдорожчий парфум, одягнув свій найкращий, випрасуваний костюм і з надією в серці вирушив на знайомі Позняки. Біля галасливої станції метро “Осокорки” Тимур не пошкодував останніх кишенькових грошей і купив розкішний, величезний букет темно-червоних троянд. Він щиро сподівався, що цей широкий, романтичний жест гарантовано розтопить ображене серце Олі. Поки він повільно йшов до болю знайомим маршрутом до її високої новобудови, у його голові без упину прокручувалася надзвичайно зворушлива, слізна промова.
Він планував ефектно стати на одне коліно просто на порозі, театрально схилити голову, сказати, що все глибоко усвідомив. Він хотів попросити щирого вибачення за свою неймовірну дурість і запропонувати почати їхню історію з абсолютно чистого аркуша. “Зрештою, у нас є рідна кров, наш спільний син Данилко, — заспокоював і підбадьорював себе Тимур, підіймаючись у ліфті. — Заради щастя дитини вона обов’язково, стовідсотково мене пробачить і прийме назад. Жінки ж так люблять, коли сильні чоловіки відкрито визнають свої життєві помилки”.
Ось він нарешті піднявся на свій знайомий поверх. Серце гупало в грудях так сильно, що, здавалося, ось-ось вискочить назовні. Тимур глибоко вдихнув, впевнено натиснув на кнопку дверного дзвінка і завмер з розкішним букетом, натягнувши на обличчя свою фірмову, чергову голлівудську усмішку переможця.
Замок тихо клацнув, важкі двері повільно, зі знайомим звуком розчинилися. Але на порозі світлої квартири стояла зовсім не його Оля.
Перед ошелешеним Тимуром височів статний, широкоплечий, дуже симпатичний і надзвичайно впевнений у собі чоловік. Він був одягнений у зручний домашній одяг, що підкреслювало його статус господаря в цьому домі. Незнайомець спокійно, з легкою іронією окинув поглядом розгубленого, блідого гостя з квітами, миттєво і дуже точно оцінив усю комічність ситуації і ледь помітно усміхнувся самими куточками губ.
— Забудь цю адресу назавжди, приятелю. Тобі тут більше абсолютно не раді, — надзвичайно спокійно, але крижаним, твердим і безапеляційним тоном промовив новий чоловік Олі.
І перш ніж шокований Тимур встиг хоча б відкрити рота, щоб заперечити, чи видавити з себе бодай одне жалюгідне слово виправдання, важкі двері квартири глухо і безжально зачинилися просто перед його носом. Клацнув замок. Тимур залишився стояти в порожньому, холодному коридорі абсолютно наодинці з непотрібними трояндами та своїм остаточно розбитим життям.